Він поставив глечик в траву, глядачі підходили і вкидали монети. Тоді дід поміг йому прикуватися ланцюгами. Найдовшого з них Фішер обмотав собі навколо шиї, по три коротші прикріпив до рук.
— Якщо мені забракне сили, коні зламають мені шию.
Що коні й зробили.
І за ним бив великий дзвін. На його похороні попередник пароха Шульца так смикав за линву дзвона, що його аж підносило на повітря. Лунав прекрасний, чистий звук, так ніби у бронзовому литві не було ні тріщин, ні нерівностей. Парох любив витати у цьому звучанні, що наповнювало простір. Ще багато років він лякав людей, бо бив у дзвін тільки для того, аби його послухати.
Механічно й звично я перебирав увесь перелік наших мерців, як їх найкращий знавець. Щоразу, коли батько вдома витягав пасок, вони терпляче мене приймали. А тепер їм доводилося проявляти усе своє терпіння, бо ж росіяни втрутилися не тільки в життя живих, але й мертвих.
Я думав і про нових покійників, тих, що померли від часу мого народження. Як-от про Ернста Ренара, першого батькового управителя, що захворів на сказ і довго мучився, а Неперові ліки ніяк йому не помогли. Або директора парового млина Людвиґа, якого батько витіснив з промислу, і він застрелився 1 лютого 1934 року.
Та найдовше я зупинився на одному імені: Катіца. Найостанніша, найновіша небіжчиця на нашому цвинтарі. Коли я побачив її знову після тієї прикрої, першої зустрічі на полі?
Незабаром після вибуху війни скликали збори чоловіків. Оповісник з барабаном поволі крокував селом, зупиняючись щокількасот метрів, і проголошував:
— Слухайте, слухайте! Вибухла війна. У нас ще нічого не діється, але все може скоро змінитися. Завтра після польових робіт війт скликає на збори всіх швабських чоловіків. Присутність обов'язкова. Не з'явитися можуть тільки хворі, або в кого телиться корова.
Наступного дня батько й дідо зодяглися у святкове, бо немислимо було прийти по-іншому. Мама наваксувала їм чоботи, випрала і накрохмалила сорочки. Почистила щіткою пальта, а тоді запрягла найрозкішніших коней. Коли вони поїхали, вона обернулася до мене, провела рукою мені по голові і сказала:
— Про Раміну пам'ятаєш? Швиденько збирайся, вона напевно вже чекає. І курку не забудь.
— Мамо, а чому ми годуємо Раміну?
— Хочеш, щоб ми перестали? — відповіла вона питанням на питання.
— Навпаки! Хай завжди буде так. Хочу щоп'ятниці носити Раміні курку, аж до старості.
Мама пішла до кухні наповнити міх, я за нею.
— Ну, що тобі ще?
— Як я насправді народився?
Вона нічого не відповіла, виставила міх за двері і взялася запікати овочі. На якийсь час вона забула про мене, а коли знов підняла голову і побачила мене, спитала:
— Що з тобою сьогодні таке?
А тоді знову взялася до роботи.
— Чи батько справді мій батько?
Вона навіть не подивилася на мене, не перервала роботу, просто стала робити її з більшим притиском. Поза тим нічого в ній не виказувало, що я захопив її зненацька. Тим самим тоном, може, ледь згніченішим, ніж звичайно, відповіла:
— Він твій батько так само, як і мій чоловік.
— А це можна змінити?
Відповіді на це не було.
Перед Громадським домом, де брички, вози і коні заторували вулицю, я зняв свою ношу і присів біля вікна відпочити. Курка намагалася втекти, як і всі попередні, але я поклав ногу на мішок, і він ворушився, так ніби там товкся якийсь дух. Мені добре було чутно мішанину голосів у Громадському домі, деякі я навіть впізнав. Голос торговця кіньми Матерні, бородатого, хитрого чолов'яги, найбагатшого в селі після нас. Ось Зеппль, корчмар, що у сьомому поколінні тримає шинок і називається так само, як і всі шестеро його попередників. Ось француз Діманш, наш війт, чиї предки прийшли з Мецу. Звісно, батьків і дідів голоси.
Війтові довелося кілька разів закликати до спокою, поки галас поступово стих, рипнули останні стільці, і нарешті запанувала пильна увага. Тоді він прокашлявся і виголосив таку промову:
— Браття, як ви знаєте, йде війна. Польща так довго провокувала Німеччину, аж поки не лишилося іншого вибору, як захищатися. Що це означає для нас, ще невідомо. Ми живемо тут ось уже 170 років, без нас цей край не був би таким, як він є. Ми застали тут болота й мочари, непривітну, безлюдну землю. Дрібці румунів, які жили тут до нас, ніколи б не вдалося те, що вдалося нам. За короткий час ми стали однією з найбагатших провінцій монархії. І досягли цього не румуни чи угорці — а ми, шваби. Якби вони й далі справували, тут би досі нічого не було, окрім купки зачуханих овець серед колючих чагарів. В цю знаменну годину мусимо триматися разом і пам'ятати про нашу вітчизну і наше коріння. Пропоную створити Німецьку Народну групу Грозенау, Жіночий Союз, Спілку Німецьких Дівчат і Молодіжну Спілку. Молодіжна Спілка повинна продовжити і пришвидшити військовий вишкіл молодих чоловіків під керівництвом пана Кірша. Для того, щоб якомога швидше піти на фронт і воювати за нашу справу.