— Але чому вони таке роблять?
— Бо румуни вважають циганів неробами та злодіями.
— А вони справді такі? — допитувався я.
— Ну, звичайно вони такі.
— Але ж не Раміна. Вона допомогла мені з'явитися на світ і дбала, щоб я не вмер.
— За це ми годуємо її ось уже шістнадцять років. До того ж вона тільки те й робить, що розповідає тобі байки. Кажуть, циганам дадуть доми євреїв, яких звідти вигнали. Тож у неї буде не таке вже й погане життя. Твій батько і так хотів незабаром покласти край цим подарункам.
— І ти б це допустила?
— Батько має слушність, Якобе. Всьому приходить кінець.
— Я так не думаю! Ти ніколи для мене нічого не робила — а Раміна робила! — закричав я і вибіг на подвір'я.
З повітки я взяв порожній мішок і вщерть набив його всім, що знайшов у коморі, ще й зловив дві курки. Оскільки підняти міх я вже не міг, то волік його по землі — цілу дорогу аж до Раміни. І не здався, навіть коли засапався так, ніби на мені тяжіло все небо. З останніх сил я перетяг мішок через поріг її халупи, а тоді знеможено повалився на канапу.
— Я приніс тобі їжу, Раміно. Курей, картоплю, цибулю, буряки. В тебе завжди має бути більше, ніж досить.
Вона вийшла з сусідньої кімнатчини, розмовляючи сама з собою. Побачивши мене, не розгнівалася, а сіла біля мене і притягнула до себе. Дедалі скупіше вечірнє світло проникало в халупу.
— Те, що ти мені завжди розповідала — просто вигадки, хіба ні, Раміно? — спитав я, поклавши голову їй на живіт.
— Хто сказав?
— Мама, — відповів я.
— Хай собі каже, що хоче.
Я чув звуки з Раміниного живота, мов з якогось підземного, лиш мені доступного континенту. Я ледь підняв голову, а потім знову поклав, як уночі, коли удари мого серця були єдиним звуком в безмовному, запалому в самого себе світі.
— Як ти мене вилікувала? — спитав я за мить, а вона засміялася.
— Думаєш, що й це вигадка?
Вона відсунула мою голову набік, і стала натужно підводитися, але їй знадобилося кілька спроб, поки вона не піднялась надійно на своїх товстелезних, нефоремних ногах. Перевальцем рушила до скрині — окрім канапи, єдиної обстави цієї кімнати. Потім дала мені знак підійти і відкрити скриню. Там лежало безліч зав'язаних вузликів. Вона веліла взяти два з них, а тоді ми повернулися на канапу, де вона розв'язала їх і обережно висипала вміст поміж нами. В одному були цілі стебла, корінці й листочки лічничого зілля, в другому — порізані чи то перемелені.
— Тобі пощастило, що я взагалі їх показую, бо так я нікого до них не підпускаю.
— Як і до того, що переховуєш в сусідній кімнаті?
— Перестань питати дурне. Ось тут усе, що мені тоді було потрібно. Ну, ще й свіжий часник, звісно. Ця ось рослина називається божа плоть. Хто необережно зірве її, помре або збожеволіє. Для тебе вона була помічна, щоб заспокоїти твої соки. Її не скрізь знайдеш, вона ховається від людей. А цю називають перо летуна. Вона росте в сухих, кам'янистих місцях, квітки пахнуть медом. Кажуть, що в неї людська голівка і немає коріння, зате вона бігає, з двома крильцями й хвостиком. Її треба просити й обіцяти, що не використаєш проти призначення, бо інакше нічого не поможе. Але хто її має, той притягає гроші, знаходить скарби і розуміє мову тварин. Вона допомогла твоїм печінці й легеням.
Втім, незабаром Раміні набридло пояснювати, вона згорнула все у вузлики і наказала мені покласти їх назад. Перш ніж закрити скриню, я витяг з іншого вузлика шматочок ніби кори якогось дерева.
— А це навіщо? — запитав я.
— Може, ти й німець, Якобе, але для мене ти просто ґаджо. Нециган — тобто нечистий. Щоразу, коли ти йдеш звідси, я палю трошки цього, щоб очистити домівку. А тепер біжи-но додому і скажи батькові, що завтра я до вас завітаю. Раміна ще не сказала свого останнього слова.
Падав сильний дощ, коли я потемки добирався додому. Ще ніколи я не ходив так пізно. Промоклий до рубця і в будь-яку мить-готовий дати драла, я поспішав до села, яке, здавалося, замість наближатися, з кожним кроком лише віддалялося. Дощ періщив затято й лунко, суцільна завіса води, що могла б змити все, крім гріхів. Тому я й не почув звуків машини і лиш в останню мить відскочив на узбіччя. Батько, вертаючись з міста, зупинився, відкрив дверцята і звелів мені всісти.
— Що ти тут робиш о такій порі? — спитав він.
— Я був у Раміни, їх із Сарело висилають на Буг.