Мама промовисто зітхнула:
— Це пусті балачки, такі самі вигадки, як і ті, що ти розповідаєш. Той чоловік просто хотів тебе полякати, от і все.
— Може, Ви маєте слушність, а може, ні. Я ж гадаю, що для мене все це сумно закінчиться. Де мені там знайти стільки їжі, скільки мені потрібно, коли навіть щупленькому, мізерному цигану не вдається?
Вона зітхнула так, що аж серце краялося.
— У тебе й запасів більше, ніж в інших, до того ж, нарешті схуднеш, — втрутився дідо.
— Чого ти власне хочеш? — різко спитав батько. — На жаль, я нічого не можу для тебе зробити. То правда, я знаю коменданта жандармерії, але такі накази надходять із самої гори.
— Не бійтеся, ласкавий пане, для мене не треба нічого робити. Зате я-от для Вас дещо зроблю.
Я дуже жваво уявив собі, який вражений був у цю мить батько. Раміна вела далі:
— У мене є син, якого всі ви знаєте. Може, він не наймудріший, але в руках дуже вправний, та ще й затятий. Що покладе собі — того конче доможеться. Він продає майже всі ножі, які робить. Навіть Вам, дідусю, не вдається продати всю свою худобу на базарі. Хлопець дещо вміє і навчиться ще більше, якщо ним покерувати. Я не хочу, щоб він умер таким молодим…
— Ближче до діла, Раміно. В мене не міх часу, — застеріг її батько.
— Та я вже, власне, про діло й говорю. Якоб слабовитий і не зможе пізніше вести господарство. Та й талану до підприємництва в нього катма, хто-хто, а я добре знаю. Словом: я пропоную Вам мого сина. Щоб не згинув на Бузі, як його мати. Ви б також не схотіли, ласкава пані, щоб Якоб помер просто тому, що хтось вирішив, що він має померти.
Рамінин голос сповнився благанням.
Я почув, як батько гримнув кулаком по столу, а тоді в гніві закричав:
— То ось що ти збираєшся мені запропонувати, безсоромна? Свого сина? Аби я ще й його роками годував, як тебе? Та коли ж цьому буде край?
Я уявляв собі, як Раміна й далі сидить незворушна, споглядаючи всю сцену своїми блискучими, хитрими очима, і чекає, поки спаде перша хвиля обурення.
— Мій син Вам добре прислужиться, краще, ніж Якоб. Він міг би навіть стати Вашою правою рукою. Колись же Вам тут знадобиться наступник.
Я уявив собі, як Раміна насолоджується враженням, яке справили її слова. А вона ж з певністю знала, хто там, у сусідній кімнаті, все це чув і не вірив власним вухам, не міг повірити в таку зраду. Втім, гадаю, в неї не було іншого виходу, як зробити найвищу ставку, щоб лише врятувати синові життя. Хто б їй взяв то за зле?
Впав стілець, батько важко заходив своїми чобітьми по світлиці. Його голос то наближався, то знов віддалявся.
— Мій наступник? Циганчук? В німецькому дворі? Ану, забирайся звідси! Геть! — кричав він.
— Та заспокойтеся. Ось побачите, воно оплатиться, — відказала Раміна, не зрушивши з місця. — Я чекала, що Ви саме так все сприймете, хоч, якби запізнали його трохи краще, то змінили би свою думку Він невибагливий, може спати навіть у стайні. Та якщо цього замало, в мене є ще дві поважні причини, — вела вона.
— Геть! — гримнув знову батько і розчахнув вхідні двері.
— Ласкавий пане, зачиніть, будь ласка, двері — протяг. Я вже сказала, що Вам воно оплатиться.
— Не бачу, яким чином!
Раміна вичекала (і я знову виразно собі уявив, як вона смакує цю мить) і нарешті промовила:
— Я віддам Вам не тільки мого сина. Я віддам Вам усе моє золото.
Двері знову безгучно зачинили, батько повільними кроками підійшов до столу.
— Золото? Та ти ж роками живеш з наших подачок, Раміно. Єдине золото, яке ти маєш — в твоїх зубах, — закинула мама.
Та вона помилялася.
Її чоловік, булібаша, розповідала Раміна, вклав усе своє майно в золото. В тисячі золотих талярів Франца-Йозефа, які він ховав у колесах та днищі свого фургону. Він їздив, працював і спав на своєму багатстві, а в дім заходив лише поїсти, або щоб Раміна розігнала його соки.
Отож, коли він зібрався піти від неї, і нова молода жінка вже чекала в фургоні, Раміна пригрозила йому найстрашнішою зброєю, значно страшнішою за хустину з місячною кров'ю. Вона грозилася скликати «кріс» — загальне зібрання циганів, яке могло не тільки виключити булібашу з громади, але й навіки стерти ім'я його і згадку про нього зі спільної пам'яті. Поставлений перед таким вибором, що був гіршим за смерть, Рамінин чоловік віддав їй усе своє золото.