— Мов королева, вона виглядала, немов королева, — сказала мама.
З величезним зусиллям її перенесли через рів, а тоді підняли на вантажівку.
— Хай там у місті вирішують, що з нею зробити, — просичав капітан.
Заклякло і непорушно сиділа вона там нагорі й дивилася зверху на людей. А тоді сталося щось несподіване. Хтось із дітей вигукнув:
— До побачення, Раміно!
Ще кілька селян попрощалися з нею, мама з дідом теж.
— До побачення, люди, — відказала вона. — Побачимося на небесах. Не знаю, як ви, але я напевно туди потраплю.
Колона вантажівок рушила, до останньої миті Раміна дивилася назад і бачила, як пагорб, село, все її життя незворотно віддаляються від неї. Дідові довелося тримати Сарело, щоб той не кинувся їй навздогін і тим самим не виказав себе. В дідових руках він спочатку затверд, як камінь, а потім, мов тісто, обм'як.
Вночі я прокинувся від дивних звуків зі стайні. Обриси підводи, на якій Рамінин скарб чекав свого нового сховку, виразно вимальовувалися на нашому подвір'ї. В слабкому світлі лампи батько із Сарело копали яму там, де — наскільки я міг розгледіти крізь напівпрочинені двері стайні, — зазвичай стояли дідові коні.
Через кілька днів після Раміниної евакуації я, тепло закутаний, виїхав з дідом за село, щоб подивитися на покинутий пагорб. Дідо, який рідко шмагав коней, а здебільшого правив лише тихенькими вигуками, похмуро принишк біля мене. Ми довідалися, що незабаром батько збирається вислати нас до Тімішоари, мене — до німецької школи, а його — доглядати за мною. Ми мали жити в нашому міському будинку і регулярно отримувати з села все, що потрібно для життя.
— Так твій чоловік одним пострілом вбиває двох зайців, — сказав дідо матері.
Мама тільки знизала плечима і втекла в мовчанку.
— Та скажи хоч щось! — завимагав він. — Ти ніколи нічого не кажеш.
— А що мені казати? Він і так нікого не слухає. До того ж хлопцеві потрібна освіта і хтось, хто б за нього подбав. І добре, коли це будеш ти, тату. Там тобі житиметься зручніше, ніж у челядні. Повір, так для всіх буде краще.
Дідо похитав головою.
— Не пізнаю моєї доньки.
Далеко в полі тепер вправлялося ще більше чоловіків, слухаючись скупих наказів вчителя Кірша. На стовпцях було закріплено кілька опудал, і вони стріляли по них з певної віддалі. Не стверджуватиму, що я, зі своїми ніжками-сірничками, що стирчали з коротких штанців, ніколи не мріяв бути таким, як вони — справним, міцним і вдатним на все німецьким хлопцем.
Дідо скрутив папіроску, а тоді показав на них пальцем.
— Я радий, що ти ніколи не станеш солдатом, Якобе.
— А до нас війна дійде? — спитав я його.
— Це відомо тільки їй. В кожному разі, не так швидко, як декому з наших тут хочеться.
Він помовчав.
— Бачиш отам свого вчителя, Кірша? — спитав він за хвилю. — Я добре знав його діда. То був замкнений чоловік і мав лише одну мрію — літати. За нею занедбав усе: свій двір, свої обов'язки в селі, жінку, яка його потім кинула. Кожну вільну хвилину він проводив у повітці, майструючи свій літальний апарат. Якось в неділю, відразу після церкви, він виволік його двома кіньми на вулицю, а звідти на пагорб, який тоді ще не мав назви, бо там ще не жили цигани. Звідти, де стоїть Рамінина хижа, він узяв розбіг і справді полетів, на висоті в кілька стіп — і то задовго до того іншого, Oттo Лілієнталя. А коли приземлявся, скрутив собі в'язи, так само, як силач Фішер. І тепер скажи-но мені, що дурніше: полягти на війні чи впасти з неба?
— Смерть є смерть, діду. Як гадаєш, Раміна теж помре?
— Цілком можливо. Часи нині особливо неприхильні до таких, як вона. Стривай, я хотів показати тобі щось інше.
Він з'їхав з дороги на грудкувату, чорну землю, де недавно спалили кукурудзяний сухостій. Восени ми, діти, завжди казали, що земля стала чоловічого роду, як в румунській мові — бо вона вся вкривалася чорним заростом.