— Війна програна, кажу тобі, Якобе. В цьому я з твоїм батьком згідний. Нам доведеться дорого заплатити, хоч ми тут і ні при чім! — гукав мені дід зі своєї кімнати.
Ми лежали в темряві, кожен зі свого боку стіни, а музика з радіо лунала в тиші кімнат. Ми знали всі пісні, але часи, коли із задоволенням підспівували їх, вже минулися.
Якось я запитав його, що воно, власне, таке — наша справа. За стіною зашаруділа постіль, зарипіла підлога, а тоді він у нічній сорочці опинився перед моїм ліжком.
— Ми покинули Лотаринґію, бо там були війна, голод і чума. Ми шукали не нової війни, а миру і клаптика землі. Мені здається, війна і голод знов наздогнали нас. Та, на відміну від тодішніх часів, тепер не лишилося місця, куди б нам можна було втекти.
Дідо мав рацію, бо справжня наша війна почалася щойно після війни. Ще два роки — і нашому світові, який ми знали, настане кінець. Такі вечори завжди закінчувалися тим, що він розповідав мені історії з життя села або найперших поселенців, з яких усе почалося. В якусь мить дідо вимикав радіо або переривав розмову. За його диханням я помічав, що він заснув.
Чи він імпровізував, як колись Раміна, — цього я дотепер не знаю, та мені це й не було важливо. Цілі покоління Обертинів, одні багаті, інші бідні, впліталися в ці прадавні, могутні розповіді, щоразу витворюючи їх заново. Ніч за ніччю ми з дідом поринали з Лотаринґії просто в сон.
Дід наполягав на тому, аби він щодня міг заводити мене, а потім забирати зі школи, не так з турботи про мене, як радше, щоб надати дням якогось змісту. У своєму селянському вбранні серед усієї вишуканої публіки в електричному трамваї — урядників, офіцерів, торговельних представників — він справляв враження чужорідного. Іноді там траплялися вбого вбрані молоді жінки, які нізащо в світі не сіли б на вільне місце. Байдуже, якими б завантаженими й обвішаними закупами вони не були, їхнє становище видавалося їм таким природним і несуперечливим, що вони воліли стояти, аніж зробити щось, що в їхніх очах робити не випадало. Честь їхнього стану — хай яким низьким він не був — була їм дорожча.
То були дівчата з села, яких наймали на службу заможні родини, і які звикли долати пішки кілометри, аби тільки вирвати в поля останні рештки поживи. А коли вже й тих решток не вистачало, вони вирішували заробляти собі на життя в місті. Їхні очі завжди були опущені додолу, так ніби тимчасова рівність, що панувала між ними та іншими пасажирами, була їм осоружна, або вони її не заслуговували. Бо ж трамвай віз усіх байдуже і без розбору.
Напевно, мама теж так виглядала в Америці, принаймні на початках. І коли дідо на вид цих селянських дівчат усміхався, я не знав, чи не уявляє він собі те саме. Можливо, він, у кого тепер було стільки грошей, усміхався просто тому, що впізнавав у них власне походження.
Директор школи Штурц привітав мене рішучим «Гайль Гітлер!», та оскільки я відповів несміливим «цілую ручку», він поглянув на мене згори вниз співчутливо й суворо. «Німецький юнак нікому не цілує ручки, — сказав він, — він цілує хіба що батька й матір, коли сідає в потяг, що везе його на фронт. Щонайвище ручки гарненьких жінок цілує німецький чоловік». Він затягнувся сигаретою, здавалося, вельми вдоволений цим першим педагогічним заходом. Мені не залишалося нічого іншого, як вигукнути те, що він хотів почути. Це злагіднило його, як, звісно, і та свиня, яку доправив йому батько.
В той час, коли війна добралася до нас, коли потяги повнилися лише солдатами та зброєю, в той час як крамниці й базари спорожніли, свиня на довший час була гарантією ситого життя. Її привіз один з батькових наймитів, а коли від підводи, що зупинилась перед кам'яницею в тімішоарському середмісті, і до самого директорового помешкання протягнувся кривавий слід, пані директорова впала в істерику. Вона боялася злодіїв, крадіїв м'яса та заздрощів сусідів. Вона стала навколішки і власноруч вимила сходинку за сходинкою.
А потім директор школи поклав мені руку на потилицю і завів до класної кімнати, де знов прогриміло «Гайль Гітлер!», з уст учителя та учнів, хором. В короткій промові вчитель проголосив Гітлера навовчем, а війну — вже виграною, незважаючи на те, що тимчасово нам доводиться вирівнювати лінію фронту. Росіяни ось-ось видихнуться, в цьому він був цілковито переконаний.
Кільком дітям він порадив нагадати батькам про необхідність пожертви на Німецьку зимову службу. Батько одного хлопчика щойно загинув, і вчитель оголосив про це громовим голосом. Хлопчик сидів з почервонілими очима і боровся зі сльозами. На жаль, цей чоловік бився не на тому боці. Румунське військо погано озброєне і боягузливе, хоч і воює пліч-о-пліч з вермахтом. Та коли німці в Румунії нарешті одягнуть правильний однострій і боротимуться за нашу справу, все буде цілком інакше. Тоді німецькі сльози проливатимуться рідше.