Я вражено відсахнувся. Хай дідо збереже свої таємниці для себе. Повернувшись увечері, він відкашлявся, і видно було по ньому, як йому ніяково.
— Я геть забув, котра година, — сказав він.
— Тобі не треба забирати мене зі школи, дідусю. Мені вже сімнадцять. Роби, що тобі захочеться, — відповів я, не підводячи очей від книжки.
За вечерею я помітив, що він почистив нігті. Зненацька він запитав:
— Якої ти думки про пані Естеррайхер?
І, не чекаючи моєї відповіді, доказав:
— Весела вдовичка.
Дідове знайомство з кондиторкою мало приємні наслідки. Якось, коли я проходив повз її цукерню, вона гукнула мене:
— Ти ж онук пана Обертина, чи не так?
Повернулася за ляду, набрала в серветку кілька бозамбо і подала мені.
— Ану, відкрий рот, — наказала вона, а коли я послухався, увіпхала мені смаколик до рота. Я заходився шукати в кишенях мідяки, але вона мене зупинила.
— Це задарма, мій любий. З грішми чи без — і так все це скоро піде псу під хвіст.
Я не зрозумів, що вона має на увазі.
Одного разу, коли я, вкотре обдарований нею, запихав до кишені згорток з бозамбо, переді мною раптом виникла Катіца. В руках вона несла кілька сувоїв тканини. За ті кілька місяців, відколи ми бачилися востаннє, вона змінилася. А може, я. Або щось. Вона розглядала мене своїми жвавими очима.
— Відколи ти в місті? — спитав я.
— Вже кілька тижнів.
— У мадам Лібман?
Вона кивнула.
— Кажуть, єврейські крамниці скоро позакривають, — сказав я.
— У мадам надто багато важливих клієнтів, — заперечила вона.
Не знаючи, що робити далі, я нерішуче переминався з ноги на ногу, аж тут згадав про бозамбо. Я вихопив згорток і хотів вручити їй, та її руки були зайняті сувоями.
— Дай сюди, — сказав я, забираючи в неї тягар, і бозамбо змінили власника.
Я допровадив її до самого ательє мадам Лібман, там вона знову забрала в мене сувої.
— У цьому одязі ти виглядаєш, як справжня міська дівчина, — сказав я.
— Коли йдеш до замовників додому, треба так вбиратися.
Я міркував, що б то іще сказати, аж згадав про речі, які вона передала мені, коли ми з дідом виїжджали з села.
— Штани сидять як улиті.
— Не тиснуть? — спитала вона.
— Ні, анітрохи! То що, тоді до завтра?
Вона відповіла, так ніби самозрозуміло:
— Якщо пройдешся кілька разів вулицею, я побачу тебе з вікна.
А тоді зникла у внутрішньому подвір'ї, де містилося ательє мадам Лібман. Так почався мій час з Катіцею.
Ми зустрічалися при вході в подвір'я ательє і йшли гуляти уздовж каналу Беґи. Можна було подумати, що ми живемо в мирний час, а не у війну. В літніх садах було повно людей, пили вино з Баковії і пиво, яке варила броварня на околиці міста.
У дощові дні ми ходили в кінотеатр Мозі, де тепер показували вже не американські, а німецькі фільми. Мозі був власником єдиного в місті ролс-ройса. Він добре знав, скільки тривають фільми, і з'являвся на своїй машині саме в перерві, коли ми всі стояли на вулиці. Здалеку, ще не виїхавши з-за рогу, він сигналив у клаксон, розлякуючи поодиноких коней, що по спеці волочили підводи. Наближаючись до натовпу, він додавав газу, щоб якомога ефектніше загальмувати просто перед нами. Авто виблискувало, як золото в роті цигана.
Коли відтак він висідав у своєму бездоганному білому вбранні, це завжди викликало сенсацію. Дехто забував про другу частину фільму, щоб тільки як слід роздивитися це диво техніки. Один якось допитувався, чому саме ролс-ройс, а не щось німецьке. Бо щодо фільмів, смак Мозі був однозначно німецький, а от автомобільне вподобання — англійське.
— Фільм — це втіха для душі, а машина — для ока, — відповів він.
Але ми так ніколи й не зрозуміли, чому душа його була німецькою, а око — англійським.
Через страх забруднитися Мозі забороняв до себе доторкатися. Раз якось розстелив носовичка на землі, став на коліна і вдихнув вихлопи своєї машини. Закашлявся, обтріпав одяг, а тоді проголосив драматичним тоном: