Зазвичай приготування до судового засідання тривали з тиждень. Звістка, що незабаром відбудеться суд, перелітала з дому в дім. Всі знали свої власні переступи, записані у книгу покарань, що зберігалася в судді. Кожен боявся того дня. Та випадок Людвикуса й Анни був невідкладний і вимагав суворості. Анну поволочили за коси селом, Людвикуса штовхали і засипали ляпасами, звідусіль на головну вулицю, галасуючи й глумлячись, стікалися люди. Щойно перед домом судді галас трохи стих, старі чоловіки виштовхали пару наперед, і всі зникли в домі.
Там відбувся суд, і Фредерик присудив їм обом по тридцять ударів батогом, а після того — пошлюблення, вигнання з громади і життя оддалік від села. Їм дозволялося перетинати межу села лише раз на рік, та й то тільки щоб відвідати батьків. Отож їх відшмагали, а потім на молоду жінку натягнули весільну сукню, прямо на свіжі ще, криваві рубці. Парох задзвонив у дзвони, в малий, великий, потім знову в малий, а на кінець в усі три разом.
Просто перед церквою їх посадили на запряжену волами підводу, дали корову, їжу, сякий-такий реманент і допровадили до межі села. Дитятко, яке потім народила Анна, померло нехрещеним на другий день. Його душу забрали чорти, казали нечисленні румуни, що жили в селі.
За такими мірками Якоба-Безіменного та Ельзу Обертин мали б відшмагати батогами, колесувати, а спогад про них навіки стерти з людської пам'яті. Бо вони, хоч вже й не такі молоді, але так само підвладні Божій волі, почали злягатися вже через три тижні. Для Ельзи то не було добровільно, але й не небажано. Вона мусила прив'язати до себе цього чоловіка, що тільки заради неї пустився в таку важку дорогу.
Коли Якоб вранці після бурі з'явився на згарищі її дворища, то в Неперовому одязі виглядав, мов цибатий хлопчак, що витягнувся надто стрімко. Ельза мало не розреготалася на його вид, забувши про стан колись гордого, потім підупалого, а тепер і зовсім зруйнованого господарства, яке вона щойно була знову поставила на ноги за привезені з Америки гроші.
Хай полум'я відібрало в неї дворище, але йому ніколи не забрати землі, якою вона володіла. Та й більшість корів ночували на пасовищі, бо перед бурею їх не встигли загнати додому. І тільки коні Ніклауса, Ельзиного батька, стояли закриті в стайні. Він хотів, відколи померла його жінка, аби вони завжди були поблизу. «Коли я дивлюсь на коней, бачу її», — мурмотів він іноді. І ось тепер усі вони згоріли чи загинули під заваленою стайнею.
Та, либонь, й Ельза з батьком виглядали Якобові не менш дивачно, коли стояли отак серед двору, цілі закіптюжені, в нічних сорочках і чоботях. Від Якоба не сховалося, що люди, проходячи повз їхнє обійстя, позирали лиш покрадьки й здебільшого відверталися, хоча чужа біда мала б їх несамовито притягати.
Ельза була зайнята тим, що вишукувала в рештках майна щось бодай якось придатне, збирала інструменти та домашнє начиння. Наймити, яких покликали на жнива, тим часом шпорталися в гарячому попелі, шукаючи, де ще тліє. Знайшовши таке місце, вони заливали ямку водою, й звідти здіймалась пара. Ніклаус припав на коліна біля одного з коней і гладив його, мов живого.
Отак повільно наближався Якоб до них, уважно все розглядаючи і не спускаючи погляду з невеличкої, тендітної жінки, якій суджено було стати моєю матір'ю. Вона помітила його, коли він уже якийсь час простояв поруч. «І раптом з'явився він», — казатиме вона пізніше. — «Що ж мені залишалося?» Вона й справді так вважала.
Так ніби у неї не було вибору, коли він з'явився. Так ніби її життя поділилося навпіл: на життя до нього і життя з ним. Так ніби аж до цієї миті все було лише приготуванням, розбігом, звісно, не без значення, бо, як-не-як, вона побачила і зробила такі речі, про які інші могли тільки мріяти, а то й навіть не мріяли. Деякі з цих речей вона забере зі собою в могилу.
Їй було двадцять сім, для світу, в якому вона жила, вже стара жінка. В свої американські ночі, там, у Нью-Йорку, вона часто любила собі уявляти, що в неї ще буде щось велике. Щось, що стане винагородою за все чекання. «Щось велике, думала я, але на таке велике, як він, я не розраховувала», — розповідала вона згодом.
Хай там як, Якоба вона помітила, коли той, встромивши руки в кишені, сказав її батькові: «Брате, один з твоїх коней лежить мертвий перед аптекаревим домом». Він сплюнув, а тоді розтер носаком черевика маленьке вогке місце в поросі. «Така халепа. Я люблю коней, знаєш. Як бачиш щось таке, просто серце крається». Так промовляючи, він зайшов у двір і сів до важкого столу, який вони винесли разом із кріслом, ліжком та кількома килимами. Все це тепер стояло довкола й утворювало куліси для сцени, яку він замислив.