Бо хоча Велика війна скінчилася понад сто років тому, околиці Дьєзу та й уся Лотаринґія ніяк не могли втихомиритися. Ще в його юності французький король вів подальші війни, і батькам доводилося ховати сина від армійських мобілізаційних загонів. Ледве угледівши на дорозі з Марсалю вершників, він кидався навтьоки в поблизький лісок. Тепер такого страху вже не було. Виходячи в поле, селянин міг сподіватися, що ввечері повернеться додому. Порівняно з тими часами, коли тут об'явився Каспар, який — так розповідав йому батько — вирішив, що прийшов до себе додому і вибив цілу родину, крім однієї дівчини, тепер настала мирна пора.
Каспар негайно спалив дім, через чуму, що там угніздилася. А тоді збудував новий, той, в якому тепер жив Фредерик. Там вони й оселилися, Каспар з тією дівчиною, придбали кілька голів худоби і якесь насіння, а коли місцевість потроху почала відживати, коли в покинутих домах оселилися селяни, вони роками мирно жили собі на своїй землі. Навіть голодувати їм випадало лише зрідка.
Вони майже ніколи не заходили до села, вони були самодостатні. Рештки її родини вмістилися в одній невеличкій могилці, яку він викопав неподалік двору. Фредерик добре знав це місце, хоч хреста вже не залишилося. Він завжди жив поблизу Каспарового злочину. Зі слів батька, який своєю чергою переказував почуте, дівчина була віддана й роботяща, ба навіть задоволена. Каспар зачав з нею семеро дітей, з яких кілька невдовзі померло. Та через двадцять років, вагітна восьмою дитиною, що мала стати Фредериковим прадідом, вона ні з того, ні з ового забила свого чоловіка, а її первісток закопав труп в ліску. Після цього вона вела господарку за допомогою старшого сина, так ніби нічого й не сталося.
Фредерик часто шукав у хащах слідів, які могли б довести істинність цієї історії. Одного дня він таки вирішив, що вона правдива, і покинув шукати, бо мав інші клопоти. Земля була неродюча, неврожаї частішали, податки були високі, тож злидні перетворили багатьох селян на волоцюг, ладних убити за шматок хліба. Те, що з ним такого не сталося, він завдячував прибутковій справі — полюванню на циганів.
Коли постукали втретє, він крикнув:
— Хто там?
— Що ти питаєш дурне? Я, хто ж іще. Вставай, бо зарібок втече.
Пізнавши голос приятеля, він сховав ніж, пробрався поміж тварин і відчинив двері.
— Мерщій одягайся, недалеко від Марсалю бачили циганів! — випалив Жюль.
Фредерик вдався невисокий, але достатньо міцний, аби повалити в корчмі будь-кого, хто б насмілився кепкувати з нього за те, що у свої тридцять років він живе ще й досі самотній і поодаль села — відлюдько, якому ніхто не в голові. Єдиним, з ким він знався, його, так би мовити, діловим партнером, був Жюль — велетень, не чоловік. За кожного спійманого цигана, навіть після стягнення оренди за коня, вони діставали досить, щоб вистачило до наступного полювання. А тепер-от десь між Муаянвіком і Марсалем знову блукав гурт циганів.
Вони розумілися без зайвих слів. Вони виросли разом, а коли Фредерик успадкував двір, Жюль іноді приходив помагати. Жінки Фредерик так собі й не знайшов, він був такий бридкий, що до цього неможливо було звикнути. Лице його було ніби вчавлене, ще й спотворене якоюсь хворобою, губи відкопилені. Так чи інак, Фредерик вже змирився з тим, що йому довіку судилось парубкувати.
Жюль привів коней, і коли Фредерик швидко зібрався, вони мовчки вирушили в дорогу. Якийсь час їхали верхи на Марсаль, обігнули місто і вже невдовзі опинилися в густому лісі, в якому цигани споконвіку знаходили собі прихисток. Угледівши тоненький димок над верхівками дерев, вони спішилися, прив'язали коней, щоб ті не викрили їх своїм іржанням, і стали скрадатися. Вони знали, що хрускіт найменшої гілки може позбавити їх здобичі.
Якщо серед циган виявиться кілька міцних чоловіків, вони й самі запросто можуть перетворитися на переслідуваних. Цегунів, як їх тут називали, боялися, бо вони вміли обходитися не тільки з кіньми, але й зі зброєю. Та якщо там самі жінки та старі, у них є шанс.
Минули часи великих переселень, коли цигани сотнями з'являлися перед брамами міст, і їх приймали благоговійно й обдаровували. Тепер вони блукали невеличкими гуртами, щоб не надто впадати у вічі. Вони стали лякливі і обирали шляхи, віддалені від людських осель. Коли зупинялися — то тільки в гущавинах лісу. І все одно їх переслідували, а на перехрестях більших доріг стояли прибиті дошки з попередженням, що кожного цигана, якого впіймають, буде негайно повішено.