— Такий важливий емісар — і пішки?
— Пішки я тільки тому, що кілька днів тому якісь цигани вкрали у мене коня. Сподіваюся в селі знайти заміну.
— Що ж, тоді розказуйте, що то за звістка.
Фредерик відклав зброю і сів до столу, не спускаючи очей з химерного гостя. Чоловічок підняв свій черевик і проселив кілька пальців крізь діру в підошві. Зібравшись з духом, він розпрямився, натягнув такі ж діряві панчохи і повів розповідь.
Ось уже багато років за сприяння цісаревої і Віденської придворної палати люди перебираються на схід монархії. Вони їдуть у краї, про які Фредерик ще ніколи не чув, і де монархія володіє величезними обшарами землі, на якій живе дуже мало людей. Їх на три роки звільняють від усіх податків. Їм дають в оренду землю і дім, а також надають в розпорядження худобу й реманент, передоплатою, так би мовити, щоб перебути перші часи. Емісар зупинився і поглянув на Фредерика.
Тільки останній дурень або цілковитий ледащо за короткий час не набуде там більше, ніж за все своє дотеперішнє життя. В кожному разі, незрівнянно більше, ніж будь-хто в такому Богом забутому хутірці, як оцей Фредериковий, як він там взагалі називається. Бажаний кожен: ремісник, колишній вояк, рільник — головне, аби католик.
Саме тоді Фредерик почув уперше про ріку, що називається Дунай, бо крихітна Салія дотепер була єдиною річечкою, яку він бачив. Дунай, розповідав йому товстун, попиваючи з кухлика квасне молоко і гризучи останній черствий Фредериків окраєць, це величезна ріка, в деяких місцях завширшки, як від цього подвір'я — і аж до дороги, а в інших — вузька й підступна.
І от цією рікою люди, що збираються в місті Ульм, пливуть далі аж до тієї багатонадійної домени корони, що її називають Банат. Якщо сприяє щастя, подорож на плоті триває два, ну, гора чотири тижні. Такий довгий шлях не позбавлений, звісно, небезпек, але справа того варта, коли подумати, що чекає тебе в кінці. Адже в Лотаринґії пристойне життя вже давно неможливе. Тим-то й доводиться йому діяти обережно, бо як він виходить на сільську площу, робиться справжнє стовпотворіння охочих, але французькі урядники невдоволені, що в них переманюють підданих.
— Скільки разів король останнім часом піднімав податки? — запитав чоловічок з піднесеним догори вказівним пальцем, що робило всю його з'яву ще театральнішою.
— Часто, — відказав Фредерик замислено.
— А неврожаї часто бувають?
— Ще частіше.
— Отож-бо, ось Вам уже дві причини пошукати щастя деінде, — підсумував чоловічок свою промову і гепнувся горілиць на Фредерикове ліжко, однак незабаром його мішкувате тіло знову зсунулося.
— Сподіваюся, Ви не заперечуватимете, коли я сьогодні переночую у Вашому ліжку. Дуже вже крутить кості.
Можливо, Фредерик би й спротивився, може й витурив би безсоромного чоловічка за двері, якби не був такий вражений його розповіддю. Йому аж голова пішла обертом від усіх тих думок, що цілу ніч роїлися й не давали заснути. Він уклався на підлогу і до самого світанку не склепив очей. Ще перш ніж його гість натужно натягнув пару старих Фредерикових черевиків і зник у напрямку Дьєзу, він уже прийняв рішення.
Як Фредерик дістався до Ульму — невідомо, та дідо й не зупинявся на цій обставині, просто перестрибував через цю частину історії. Можливо, він продав овець, свиню, ба навіть весь двір, перш ніж рушити в бік Заррабурґу, щоб там перевалити через Воґези.
Та ще ймовірніше, що Фредерик зник, мов тать, щоб уникнути неприємнощів з французькими урядниками. І пристав до людей, що з Мецу, Нансі та сіл, про які він в житті не чув, рухалися в тому самому напрямку. Вони перебралися через Райн, людський потік усе наростав: у нього вливалися пфальці, трірці, баденці, що теж прагнули потрапити на схід.
Багато з них мандрували босі або в понищеному взутті, крокували поряд із возами та підводами, на яких лише зрідка знаходилося місце вагітним, старим і малечі. Та навіть якщо перед початком подорожі черевикам пришивали нові підошви, наприкінці все одно від них нічого не лишалося. Дуже багато ніг вирушило тоді в дорогу. Безліч змарнілих тіл.
Так чи інак, але, зі слів діда, приблизно через півроку Фредерик опинився в Ульмі, за міським муром, неподалік від місця, де Бляу впадає в Дунай. Сидячи на березі, він колупав цизориком дерев'яний цурпалок і безрадно витріщувався на воду.