На стіл вистрибнув півень, розпушив пір'я і прокукурікав, хоча сонце стояло вже високо.
— Когут піє в білий день, — сказав Ніклаус, мій майбутній дідо. — Або він здурів, або з нас насміхається.
Ельза попросила котрогось наймита злити їй воду на руки, легко нахилилася вперед і вимила обличчя, руки й долоні, а тоді теж підійшла до столу. Ніклаус рушив за нею.
Вона довго й незворушно дивилася на Якоба, аж поки він не схопився на рівні ноги, так ніби раптом щось пригадав.
— Тобі тепер більше годиться сидіти, ніж мені, сестро, — сказав він, підсуваючи їй стілець.
Тепер Ельза могла розгледіти його в повен зріст, вона ледве сягала йому до грудей. І не було в ньому нічого, що їй могло б не сподобатись. Аж сама здивувалася зі своїх думок, але вона, по суті, була молода, і її погляд ще не був звернений в себе, як то стало пізніше. Коли ні вона, ні її батько нічого не промовили, Якоб докинув:
— Жахлива ніч, правда?
— Хто Ви? — запитала вона.
— Якоб.
— І чого Вам тут потрібно, Якобе?
— Що ж, сестро, я прийшов здалека, з Бокші. Мабуть, ти не знаєш, де та Бокша, це в горах. Я вирушив понад два місяці тому, щоби прийти до тебе.
— Якщо Вам потрібна робота, то її в нас, як бачите, вистачає, — перебила його Ельза.
— Я не за тим тут.
— А за чим же?
— Саме це я й збирався якраз розповісти. Мій батько був зі швабів. Коли я був малий, він переїхав зі мною в Бокшу. Там нам велося трохи ліпше, ми навіть мали стаєнку і трохи худібки, та коли батько помер, мені довелося все продати. Тільки оце й залишилось мені. Звідки він взявся у нього — не знаю.
Він витяг з кишені золотий годинник.
— Потім я якось перебивався. То в Екля на водяному млині, то на бензиновій помпі, так-так, у нас в Бокші є навіть авта. Вулиці — суцільні ями, дороги просто посипані жорствою, таке авто за два-три роки в нас випускає дух. От я їх і ремонтував, а заодно ще й обслуговував помпу.
Потім працював в Авґенштайна, єврея. Ми продавали тканини, ножиці, все для кравецтва. Я був ніби підсобним, для всякої грубшої роботи. Подивіться на мої руки. Я і голка — курям на сміх. Розвантажувати тюки, розвозити замовлення, все більше такого роду. Авґенштайнова крамниця одразу коло синагоги, але я постійно забуваю, що ти не знаєш Бокші.
Отож, тут спершу синагога, потім залізна крамниця Лауренца, а потім вже наша. Тобто я хотів сказати, єврейська. А навпроти — наш готель, дуже такий показний, з бальною залою на другому поверсі, такою велетенською, ну от, візьмім, як звідси і аж до тих обвуглених яблунь. Я часто стояв перед Авґенштайновою крамницею і споглядав усю цю красу. Там висять дві, як там їх, ага, люстри на стелі, з чистісінького кришталю, ясна річ. Знаю, сам помагав вивантажувати, коли їх привезли з Богемії.
Ну, такі бали не для нашого брата, по-перше, ніхто тебе туди ніколи й не впустить, а, по-друге, коли танцюєш, можна панянці й ніжку відтоптати. В мене он які ножища. Легше вола польки навчити, ніж оці ноги. Та цікавість мене таки розбирала, мені так і кортіло поглянути, чим вони там займаються.
Отож, чекаю я якось раз на нову поставку — Авґенштайн з доньками вже на балу — а вантажівка запізнюється. Це в нас нормально: дорога довга і непередбачувана. Бувало, машини і в провалля падали, коли намагалися об'їхати валуни чи яму. І весь час чую звідтіля музику й сміх, і полька раз-у-раз, потім чардаш, а затим знову полька.
Ну, то й виходжу на вулицю, а раз я вже на вулиці, то думаю собі, а чом би її та й не перейти? А раз вже стою перед готелем, то чом би туди й не увійти? На вході нікого, хоча зазвичай там постійно стоїть один такий, що відганяє розсильних і циганів.
Скидаю картуза, покашлюю, але ніхто не виходить. І тут ця музика з другого поверху, яка, наче чарами, вабить мене, тож я й кажу собі: «Іди далі, хлопче, тепер уже й так все одно, де тебе злапають. Ти ж не красти сюди прийшов, вони це доберуть, якщо вже на те пішло. Авґенштайн, з певністю, вступиться за мене».
Обережно так піднімаюся сходами, вже нагорі відхиляю тяжку завісу — і тут як настрашуся. Там стоїть портьє, але замість нагнати мене, прикладає палець до вуст і дає мені знак, дивися, мовляв, через скло. Бо там такі розсувні двері зі склом, а на склі витравлена назва готелю.
Те, що я там побачив, було як сон, ліпше б я ніколи не прокидався. Гарні, багаті люди, чоловіки у фраках і жінки з оголеними плечима, з вуальками там і лелітками, зрештою, ти ліпше на цьому знаєшся, сестро. Повно дівчат, яких я знаю з виду, і всі такі причепурені.