Більшість з них перезимували в Мерсідорфі, де їх зустріли непривітні селяни та інші колоністи, що вже місяцями й роками поневірялися в переповнених халупах і чекали на будівництво нових сіл. Керівництво в Тімішоарі було бездіяльне, ніколи ще в цій місцевості не бачили жодного урядника чи землеміра. Лотаринжці посилали до міста безліч листів, але всі вони залишалися без відповіді. А якщо якась і надходила, то містила самі лише обіцянки й розради, так що кілька родин навіть повернулося назад.
Єдине добре — що вони застали там багатьох інших лотаринжців. Навіть злидні нічим не різнилися від злиднів удома. Фредерик, Ева та її матір поселилися разом з іншими у стайні одного селянського подружжя, що походило з Марсалю. Вони сподівалися, що найпізніше навесні, коли земля розмерзнеться, вже матимуть власну ділянку землі, де зможуть побудувати дім. Невеличку, для початку всього кілька йохів.
Уліті 1771 року водойми й болота в тій місцевості позагнивали, поширюючи огидний сопух. Вечорами людей терзали міріади комарів, і перший випадок болотяної лихоманки не забарився, далі рахунок пішов на десятки. Послали до Тімішоари по лікарів, та їх не докликалися. В цілому, вони були полишені на поталу природі, яка могла знищити їх, коли заманеться. В той час померла і Фредерикова теща. Спочатку вона кілька днів потерпала від болів, проносу й пекучої спраги, потім запала в тупе заціпеніння і врешті втратила свідомість на руках у доньки.
Наступної весни Фредерик постановив сам поїхати до Тімішоари, випозичив коня, одягнувся в найкраще вбрання і погарцював до міста. Він розумів: якщо негайно не вжити якихось заходів, вони і в цьому році лишаться без врожаю і будуть змушені жити з подачок.
Як йому вдалося достукатися до тімішоарської адміністрації, залишилося такою ж загадкою, як і те, як свого часу він пробрався до Придворної палати у Відні. Через два дні — наскільки відомо — він знову з'явився на овиді в супроводі кількох вершників та брички. Ева кинулась була йому назустріч, та замість зупинитися, обняти молоду дружину й перепочити, він разом з усією кавалькадою промчав далі, минаючи Мерсідорф.
Вони спинилися щойно там, де стояв пагорб, який пізніше назвуть Циганським. Звідти вони зняли першу мірку, оглянули місцевість, і вже невдовзі до роботи взялися землеміри та інженери. Одного ранку Фредерик зібрав коло себе всіх лотаринжців і сказав:
— Як ви знаєте, я був у Тімішоарі. І я пригрозив, що ми самовільно займемо землю, якщо вони зараз же не приїдуть і не обміряють її. Що ми забудуємося на власний розсуд і ніколи не сплачуватимемо податків. Це подіяло. Тепер землю обміряли, завтра беремося будувати. Чоловіки, на нас чекає велика робота, тож лягайте спати рано і не напивайтеся.
Ще до схід сонця жінки побудили своїх чоловіків, вони скупо поснідали і випили горілки, щоб зігрітися. Жінки відпровадили їх на край села і дивились їм услід, поки ті не розчинилися за обрієм. Колона возів, коней і людей зупинилася щойно там, де згодом постане Грозенау. Вони взялися копати першу з чотирьох ям, звідки брали землю для будівництва. Корчму звели ще перед церквою.
Одного похмурого, дощового ранку року 1772 вони востаннє зібралися на головній площі в Мерсідорфі. З собою взяли все, що мали і те, що їхні господарі відступили їм за невеликі гроші: стільці, столи, шафи, ліжка. Все, що їм могло знадобитися для скромної обстави їхніх глиняних хат, які чекали за обрієм. Треба було ще тільки отримати гарантійні грамоти. Кожна родина отримувала цілу маєтність: тридцять чотири йохи землі під ріллю, луки, пасовища, а також місця на дім, сад і город. Бездітні подружжя діставали тільки половину. З порожніми руками залишилися ті, що померли.
Перед входом до села спорудили поміст, на якому зайняли місця урядники з Тімішоари, а також барон Алвінці, власник Грозенау. Дорога та прилегле поле були заповнені каретами, возами й кіньми, чоловіками, жінками і дітьми разом з усіма їхніми пожитками. Дощ лив нещадно і без розбору на всіх — людей і тварин. Він пробирався під одяг та у взуття, в рот і очі. Грязюка була така в'язка, що важко було пересуватися. І тільки коні стояли незворушно й терпіли небеса, як усе життя терпіли людей.
Барон підвівся і промовив:
— Мужі, ви зробили велике діло, для себе, для ваших родин і для монархії. За найстисліший час ви звели тут село, яке стане вам новою батьківщиною. Коли працюватимете добре й сумлінно, наживете трохи добра, принаймні стільки, скільки належить селянину.