Барон вручив Фредерикові, що низько перед ним вклонився, суддівський жезл.
— Чи є якась справа, якою б Ви хотіли зайнятися першочергово, суддя Обертин?
Фредерик недовго роздумував.
— Я хотів би, щоб у нашої церкви був свій голос. Тому я хотів би замовити великий дзвін і сподіваюся, що адміністрація дасть нам на це позичку. Хай цей дзвін звістує хрестини наших дітей і проводжає наших небіжчиків на цвинтар. Хай скликає нас з поля додому і нагадує про тих лотаринжців, яким не судилося здолати шлях сюди.
А тоді він звернувся до всіх:
— Ласкаво просимо до Грозенау! Працюйте сумлінно і множтеся, і тоді в нас буде майбутнє!
Він зійшов з помосту, високих панів знову, мов лантухи з борошном, понесли до карет, а люди переступили через пороги своїх нових, нашвидкуруч зведених домівок. І якщо в переповненому Мерсідорфі годі було думати про щось більше, окрім поспішного, потайливого парування десь за стайнею чи в чистім полі, тепер нарешті чоловіки вступили у повноправне володіння своїми жінками, яких їм так довго кортіло.
Розділ 5
Вагон для худоби огортав мене, як колись Рамінине тіло. На короткий час він відгороджував мене і дарував спокій. Нас прогнали крізь сяко-тако відбудовану після бомбардування залізничну станцію, попри байдужих або ошелешених подорожніх, які тремтіли за себе. Ми поскидали наші клунки в темні пащі, які розверзлися перед нами на одній із задніх колій, і залізли досередини.
Нас, довезених, прийняли без особливої радості — хтось невдоволено буркотів, у найкращому разі на нас просто не зважали. Я пірнув у масу тіл, тепер всі ми були однакові, різнилися тільки місцем, яке зуміли запопасти. Дехто присів навпочіпки біля дверей чи припав до шпари, аби мати чим дихати і хоч щось бачити. Інші воліли втекти в тепліші, захищеніші від протягу закутки.
Коли нас розподіляли по вагонах, якийсь час панували галас і метушня. Більшість моїх односельців повели кудись вперед, а мене погнали в один із задніх вагонів. Тепер усі перейшли на шепіт, якщо взагалі щось говорили, так ніби самі вже постановили щезнути. Я причікнув біля дірки, крізь яку можна було позирати, поряд з якимось хлопчиною, що весь тремтів, мов трепета.
— Мерзнеш? — спитав я.
Він похитав головою.
— Що вони з нами зроблять? — відповів він питанням на питання.
Я стенув плечима.
— Завезуть у Сибір. Вони ж завжди так роблять, — прошепотів хтось.
Вагоном прокотився тихий гомін.
— Сибір? А це де? — спитав хлопець.
— Це на краю світу. Якщо взагалі туди доїдемо. А коли й доїдемо, то пожалкуємо, що доїхали, — відповів той самий голос.
Ще одна хвиля гомону, занепокоєне мурмотіння.
— І що вони там з нами зроблять? — допитувався я.
— Не питай таких дурниць. Те саме, що ми збиралися зробити з ними, — сказала якась жінка, щільніше закутуючись в пальто.
Цього разу реакції не було ніякої, кожен був перейнятий своїм власним Сибіром. А тоді хтось вигукнув: «Вони прийшли!», і всі, не знаючи, що він має на увазі, але в надії, що щось добре, припали до дверей, шпар і щілин у струхлявілих дошках вагона.
Ми визирнули й побачили перед станцією невеличкі групки людей, що намагалися пробратися до нас. Вони дісталися до Тімішоари з сіл, де об'явилися росіяни, аби передати ще щось в дорогу своїм синам і донькам, чоловікам і дружинам, батькам і матерям. Хто не мав що передати на потяг, просто стояв. Інші намагалися підкупити росіян годинниками й цигарками.
Іноді якийсь солдат пропускав кількох з них, а сам розглядав свою здобич. Люди бігли вздовж потяга, вигукуючи чиїсь імена, до них також часто озивалися. Вони обмінювались останніми словами, останніми скупими доторками, а тоді кожен повертався з принесеним на своє місце.
Минули години, перш ніж ми нарешті рушили. Вантажівки приїздили все рідше. Я жував скоринку хліба, інші ніяк не могли надивитися на своїх близьких і припадали до дверей. Вони дивилися на постаті, що заклякли перед станцією, а ті дивилися в наш бік. Прощання, що розтягалося в нескінченність.
Чутно було тільки команди росіян. Іноді хтось із нас кликав когось на вулиці, іноді йому відповідали. Всі прислухалися так, ніби від цього залежало їхнє життя. Я не гукав, бо ж не було нікого, хто міг би мене почути. Тільки раз по раз проводив рукою по светрі, заблуканий в думках.