До того ж уперше в житті я переймався передовсім власним майбутнім, що уявлялося мені яким завгодно, тільки не приємним. Бо щойно внаслідок подій, які катапультували мене простісінько з дитинства кудись, де все ще було незнайоме, в мене з'явилося конкретне майбутнє. Дуже непевне, але воно безроздільно підхопило мене, як ото течія зносить з берега підмулений кущ.
Коли потяг, шарпнувшись, рушив, двері давно вже були зачинені ззовні. Знову пронісся гомін, почулися поодинокі зойки. Ми так звикли до чекання й тепла стиснутих тіл, що нас хилило на сон. Я відчував мало не умиротворення, як і тоді, коли, притулившись до Раміниного тіла, розглядав крізь вікно вузесеньку смужку неба. Потім заплющував очі і чув тільки удари свого або її серця, моє дихання зливалося з її, і я вже не розрізняв, де закінчувався я, і де починалася вона.
Та цей раптовий рух нагадав нам, що починається щось таке, на що ми не маємо жодного впливу. Потяг поступово розганявся, ми вже проминали останні станційні споруди, коли під непевним світлом в кінці колії я раптом розгледів дві постаті. Одна ступила кілька кроків уперед і зупинилась, мов лялька, яку не знати чому там лишили. Можливо, я був лиш одним із багатьох, хто припали до шпар і сподівалися на те саме. Та тепер мені було байдуже, адже я знав, що ніхто не вміє стояти так переконливо-безживно, як мама.
Ми їхали крізь голий зимовий краєвид, в якому засніжені дахи селянських хат скидалися на капелюхи. Я знову примостився біля того білявого, худенького хлопця, що — хоч і називався Петру Ґростат — не вмів ані слова по-німецьки. В моєму вагоні були тільки люди, яких я ніколи раніше не бачив: чоловіки, які щойно повернулися з фронту і поспіхом поспалювали свої німецькі однострої. Інші ще вчора сиділи за шкільною партою чи обробляли землю.
Перш ніж зачинити вагонні двері, до нас запхали ще одного чоловіка з доньками. Його щока була прострелена наскрізь, вухо й волосся з одного боку підпалені. Доньки прикладали йому до щоки просякнуті горілкою рушники. Його біль супроводжував нас увесь час. Всі ми дивились на місце, де на його шкірі зяяла чорною квіткою рана. Це було як загроза, як віщування страхітливих речей, що їм ми невблаганно рухалися назустріч.
Петру переповнював страх. З його куцих пояснень випливало, що він навіть не знав, що є німцем. Його батько одружився з румункою, тому німецьке в нього було тільки прізвище. Потім батько помер, але мати залишила прізвище. Петру не знав, ні де та Німеччина, ні що та Німеччина, до якої його тепер раптом приписали, в останні роки накоїла. Він ніяк не міг второпати, чому самого його прізвища вистачило, аби накликати на нього таку біду.
Я простягнув йому шматок хліба й сиру, він трохи з'їв, а решту загорнув у хустинку на потім. У нього не було при собі нічого, ані найменшого клуночка. Коли його виявили у висохлій криниці за хатою, матір до нього не підпустили. Йому пощастило раніше, бо не мусив йти на війну, одна нога в нього була коротша. «Він щасливець», — казала його мати. Йому завжди щаститиме, пророкувала вона. Та щастя його не врахувало росіян.
В усьому вагоні утворилися малі гуртки, що то пошепки, то вголос обговорювали наше становище. І майже завжди висновок був безнадійний. Нас випустять з цих худоб'ячих вагонів або аж в Сибіру, або, у кращому разі, десь в Україні. «Та це без різниці», — сказав один колишній солдат, який щойно повернувся з фронту. — «Байдуже, де ми сконаємо, поховати нас зможуть тільки навесні. Тепер земля занадто тверда». Він почав було розповідати про свій похід на Росію, але його скоро попросили замовкнути. Нікого вже не цікавила його війна. Ніхто не хотів чути його спогадів.
Петру заснув, його голова похилилася мені на плече. З образом двох постатей під ліхтарнею перед очима я теж закуняв, під супровід шепоту, стогонів обпеченого і механічного, розміреного гуркоту коліс.
Прокинувся я від того, що все тіло боліло. Моя голова лежала на спині якогось чоловіка, а солдат примостив голову на мої ноги, як на подушку. Я обережно витяг з-під нього ноги, тоді підвівся. Вільного місця взагалі уже не лишилося. Стояв храп, повітря було сперте й задушливе. Я визирнув, але, крім білої рівнини й темного неба, нічого не було видно.
Я не міг сказати, котра година, росіяни відібрали в нас годинники ще на вантажівці. Та на обрії вже розвиднювалася вузенька прогалина, крізь яку день увіллється в ніч і розчинить її в собі. Коли я прокинувся вдруге, вже зовсім роз'ясніло. Деякі жінки хотіли помитися водою з пляшок, та їх стримали: краще зберегти воду для пиття. Ліпше смердіти, ніж сконати від спраги. І це при тому, що надворі було стільки снігу, вистачило б і кількох хвилин, якби тільки росіяни відкрили вагони.