Як довго простояв потяг, ніхто сказати не міг, так само, як і де ми тепер. Дехто ділився вбогим провіантом, інші, в яких не було нічого, тільки жадібно дивилися. Петру потягся і видобув з кишені хустину з рештками їжі. Доньки намагалися втамувати батьків біль. Вони теж тужливо позирали на сніг, але не тому, щоб напитися, а щоб охолодити ним рану.
Цілісінький день потяг так і не зрушив з місця. Коли наступної ночі я ненадовго прокинувся, ми їхали повним ходом, хоч і не довго. Тоді знов зупинилися на багато годин серед чистого поля, і нам не залишалося нічого іншого, як тупо дивитися на цей порожній, вимерлий край.
Аби відволікти Петру від його страху, я розповідав йому Рамінині історії. — Про Бога, чортів і все, що між ними. Колись Бог відділив небо — в якому тоді ще жили й чорти — від землі, бо не міг витримати людських нарікань. Так виник vâzduh — місце між небом і землею, населене багатьма добрими і злими істотами. Одного дня Бог вступив у запеклу битву з чортами, часом здавалося, що вони ось-ось його переможуть. Але Бог здолав чортів і поскидав їх з небес. Пролітаючи через vâzduh, дванадцять їх пар затрималося в дванадцятьох місцях.
— Як же їм вдалося? — допитувався Петру.
— Цього я не знаю. Цього Раміна ніколи не розповідала. Але вони таке вміють — вони ж чорти, — сказав я.
Оскільки чорти мусили якось давати собі раду, вони запровадили дванадцять митниць. Хто хотів до Бога, мусив перше минути їх і дати чортам хабара. Дванадцять разів мертві душі були змушені зустрічатися з чортами і переконувати їх, вмовляти. Дванадцять разів мусила пройти це випробування душа, інакше вона діставалася чортам. То була їхня помста Богові.
— Чому ти постійно говориш про чортів? Наш парох завжди казав, що чорт тільки один, — заперечив Петру.
— А Раміна казала, що їх рівно двадцять чотири. Бо один ніколи не впорався би з усією роботою.
Я говорив і говорив, аж захрип від тієї балачки, зате заспокоївся. Мені здавалося, ніби Раміна зі мною в цьому вагоні. Та не всім подобалися мої оповідки, надто вже вони нагадували те, що на нас чекало. Петру радо перебрався би на якесь інше місце, якби воно тільки було.
Ми були в дорозі вже кілька днів, поступово простір і час розмивалися. Хоч я знав, що ми проїхали не так багато, щоб опинитися вже в Росії, то все ж у мене було відчуття, що це може статися будь-якої миті. А іноді, навпаки, здавалося, що Румунія простягається нескінченно далеко, щоб вберегти від того, що чекало на нас за її межами.
Дуже зрідка вагони відкривали, щоб ми могли залагодити свої природні потреби. Петровим цизориком ми розширили одну шпару в підлозі до розмірів дірки. Коли треба було якійсь жінці, інші жінки оточували її колом і співали пісень, які всі ми знали з солдатського радіо. Хоч для чогось ці пісні ще годилися. Коли надходила черга чоловіка, інші чоловіки робили те саме. Ми проходили увесь наш репертуар, і мені здавалося, що ми з дідом знову слухаєм радіо. Та більшість ніяк не могли подолати свій сором і воліли терпіти, ніж полегшуватися перед такою кількістю очей і вух. Інші ж швидко пристосувалися.
Однієї ночі я вибрався крізь цю діру з брудними й слизькими краями назад на свободу. Я зауважив, що варта під час стоянок потяга виявляла недбальство, а наш вагон здебільшого зупинявся далеко від станцій, посеред чистого поля. Росіяни не завдавали собі клопоту виходити зі своїх теплушок, для них ми і так вже сиділи в безнадійній пастці.
Оскільки для мого наміру був потрібен цизорик Петру, я посвятив в цей план і його. Щойно потяг зупиниться, а дірка досягне достатнього розміру, ми виберемося через неї і замремо між рейками, поки потяг не поїде далі. По черзі ми розширяли дірку складаним ножиком, аж поки крізь неї змогли проходити голова й тулуб. А тоді стали чекати слушної нагоди. Не знаю, скільки з наших супутників лежали без сну й спостерігали за нами, прикидаючи власні шанси на втечу в такий спосіб. Так само не знаю, скільки після нас із Петру справді ним скористалися.
Під нами пролітали рейки, темними лініями вирізняючись над снігом, що тьмяно виблискував. Вони тяглися в минуле, що лежало не так уже й далеко, і все ж здавалося таким давнім. Мої руки задубіли від холоду, я ледве їх відчував, всі натерті й порізані.
— Коли він сповільнить хід, падай ногами проти руху на спину. Тоді ми вже будемо далеко від станції. Вважай, не втрап під колеса, — сказав я йому.