Я витріщаюся якусь хвилю на все це, чудуюся з декорацій, бо деякі тканини з нашої крамниці. Стою там, як заворожений селюк, а ним я насправді і є, сестро. І раптом той інший штовхає мене ліктем в ребро і тицяє газету. «Вони не мають класу, — мурмотить. — Ось вона — оце справжній клас». Я навіть не зрозумів, про який то він клас. Класи бувають тільки в потягах — перший, другий клас, я їжджу третім. На східцях вагона, так швидше чкурнути, коли надійде провідник.
Якоб підморгнув Ельзі.
— Я хочу, значить, роздивитися фото докладніше, але саме в цю мить на вулиці сигналить автомобіль. «Залиш газету собі, — каже портьє. — За мене вона і так не вийде». Беру газету під пахву й побіг. І вже тільки вдома, як положився на лежанку, розгорнув її. Бо ж хочеться знати, що там на світі діється, коли живеш у такому місці, як Бокша. Гортаю-гортаю — аж доходжу до знимки, яку він хотів мені показати. Ось цієї, бачите?
Якоб витягнув газетну сторінку, розгорнув і поклав на стіл. Долонею провів по ній, щоб розправити.
— Це ти, сестро, коли прибула на двірець в Тімішоарі. Знизу підпис: «Повернення американки. На станції в Тімішоарі її зустрічає натовп цікавих». А тоді журналіст розтлумачує, що в тебе була довга подорож, з Нью-Йорку до Тімішоари, багато тижнів на кораблі та потягом. На задньому тлі видно твої пакунки, і їх чимало. Цю фотографію зробили під час твого прибуття два роки тому, але інтерв'ю зовсім свіже, ще чотирьох місяців немає. Цей журналіст ще питає тебе, що найважче після повернення. Пам'ятаєш, що ти відповіла? Де ж це місце?
Якоб гарячково водив пальцем по тексту.
— Ага, ось воно! Ти кажеш: «Найважче — знайти чоловіка. В моєму віці в Америці жінка ще зовсім молода, а тут — вже досить стара». І ще кажеш, що придатні в женихи, мабуть, тому тримаються здаля, що тепер ти багатша за більшість із них. Цитую далі: «Але я теж, як і кожна жінка, бажаю собі чоловіка. Когось, хто перебрав би батьківський двір і з ким я могла б жити в моєму новому міському будинку. І мати з ним дітей, чом би й ні? Я бажаю собі всього, що робить жінку щасливою». І ось, — Якоб зробив паузу, щоби підсилити враження від своїх слів, — саме тому я тут. Я хотів би з тобою одружитися, вести господарство і плодити дітей. Вистачило б і одного, хлопця, який потім успадкує господарство.
Останнє речення він вимовив повільно, наголошуючи кожне слово, так ніби їх смакував. Здавалося, він розкошує цією фразою, наче вишуканою стравою. Ельза вхопилась за спинку стільця і сіла. Її батько витріщив очі, притягнув до себе статтю і тихо ще раз перечитав ті місця вголос.
— Не візьми мене за божевільного, сестро. Я докладно про все міркував, днями й ночами. Мені це взагалі з голови не виходило. Тобі потрібен для щастя чоловік, а мені потрібен двір. Все сходиться. І не мусиш одразу відповідати, я тим часом зачекаю в аптекаря. Ми з ним добре розуміємося, тільки він трохи полохливий. Звісно, він буде радий, якщо я трохи пригляну за його худобою.
Спершу не діялося взагалі нічого, всі троє сиділи, немов зачакловані, так ніби Якобові слова були якимось закляттям. Наймити і когут спостерігали за ними з безпечної віддалі. Якби когут знов не закукурікав, вони би ще довго не наважилися поворухнутися.
Ельза — аби не треба було пересвідчуватися, що все це сталося насправді. Ніклаус — бо сповнилася його найзаповітніша мрія. Ось перед ним наяву стоїть працездатний, здоровий чоловік, здатний перебрати двір. Земля, лани, до яких він був прив'язаний, мабуть, більше, ніж до доньки — тепер все це не поросте бур'яном. І що було б іще гірше — не перейде в чужі руки. «Він хоче нас взяти на глум», — промимрив він розгублено.
Ельза й далі не ворушилася, тож Якоб наготувався до відступу.
— Тоді я ліпше залишу вас, а ви це як слід собі обміркуєте. Ви знаєте, де мене шукати. І знаєш, брате, — обернувся він до її батька, — тобі б тут, здається, не завадила зайва пара міцних рук. Та й на полях у вас ще повно збіжжя, багато ви не зібрали. Але удвох ви не впораєтеся, а від тих наймитів, здається, толку мало. Люди вам помагають нерадо, чув я. На це не зважайте, люди заздрісні й злі, як то завше.
Виходячи, він поплескав єдиного вцілілого коня, що мирно пасся в саду, і гукнув: «Гарна тварина, оце так кінь, нічого не скажеш!»
То була найдовша промова, яку дотепер він виголосив у своєму житті. Та й не було ніколи потреби говорити багато, стверджував він пізніше, щонайбільше: «Підсунь-но хліб!» або «Вріж ще сала!» Розмови за столом із його власним батьком, казав він, завжди були дуже куці. Але жінки так не здобудеш, тим паче такої, що побувала в Америці. Він завжди захоплювався людьми, які вміли обходитися зі словами. Захоплювався, але й зневажав. Вони говорили забагато, аби висловити ті кілька вдалих думок, які можна мати за все коротке життя.