— І що ти знаходиш у тих книжках? — запитав він.
— Але ж Ви самі мені їх дали, — здивувався я.
— Так, коли ти був хворий. Але що ти знаходиш у них тепер?
Він завагався, а тоді підняв руку, і я зауважив, що він тримає жмут свічок.
— Не подобається мені це все, навіть якщо я і сам до цього доклався. Якщо так піде далі, ти невдовзі заговориш премудро і захочеш податися звідси. — Він похитав головою, хотів уже піти, але вернувся і поклав на ліжко свічки. — Ось, візьми ліпше свічки замість лампи. Вони дешевші.
Бували моменти, коли я зичив собі, аби все так і тривало якомога довше. Коли вважав, що знайшов своє місце, може, загалом і не найкраще, але найкраще, яке в мене могло бути. Буду собі помічником, поки піп живий, а далі провадитиму кістяні справи сам. Гора не виявляла ні найменших ознак виснаження. Знайду попа, який відправлятиме заупокійні. А сам буду й далі викопувати кістки, мити й збирати їх. Рік за роком ріка відрізатиме мене від світу, і тоді я знов громадитиму кістки аж до літа. Я навіть думав, що моя схильність до гробівців у Грозенау, які завжди приймали й захищали мене, була першою, ранньою ознакою мого правдивого призначення.
Однак спершу глуха, а потім пекуча туга за Грозенау охопила мене, хоч я і знав, що там уже ніщо не могло бути таким, як раніше. Щотижневий базар, мабуть, усе ще тримається, вранці о п'ятій в поле виганяють худобу, а дідо, напевно, як і раніше, закінчує свій день при конях, та тепер всім у вухах гримлять двигуни вантажівок і чужі, загрозливі голоси. І настало чекання, те жахливо довге чекання — на лист, на вісточку, на повернення вивезених.
Я тужив за Циганським пагорбом і знайомими вуличками й садами, за голосниками на дереві, що поширювали голос Навовча, і за гучанням дзвонів. Для мене це не було суперечністю, той голос і дзвони, то було нерозривне ціле, мелодія мого дитинства.
Разом із тугою прийшла й лють на того, хто у мене все це відібрав. Хто з мене, власного сина, зробив втікача і розлучив мене з моєю землею. Та я не міг стриматися, щоб не тужити і за ним.
Мені бракувало батька, як невід'ємної частки мого життя, яку неможливо безкарно видалити. Я не тужив за його непередбачуваною вдачею, яка лякала мене більше, ніж його стусани. Однак мені бракувало його сили, тієї непохитної певності себе, якою мені теж хотілося володіти. Яка спонукала його навіть у найбезвихідніших ситуаціях таки знаходити вихід. Наприклад, видати мене.
Водночас закрадалося й інше почуття, спершу непомітне, явне лише у змінах тіла. Мені вже було двадцять три роки, між мною теперішнім і тією хирлявою істотою, яку батько відкидав і вважав нездарою, не лишилося нічого спільного. М'язи й жили виразно випиналися, і не було такого тягаря, який би збивав мене з кроку.
Я роздався в грудях, підборіддя виступило, а руки, всі в подряпинах і мозолях, стали завбільшки з лопати. І хоча в мене були всі підстави вважати себе брудним і смердючим, та фраза, якою я тоді відкинув обійми Катіци, більше не спадала мені на думку.
Я мало показувався в селі, а ще менше в корчмі та на торговиці, хоча жандарм, який тим часом називався вже міліціонером, вочевидь, повірив мені, або ж з якихось інших причин вирішив дати мені спокій. Та все ж від мене не сховалося, що в селі є гарненькі дівчата. Майже такі гарні, як колись Катіца.
Вони бентежили мене, коли поверталися в неділю з церкви й виклично дивилися на мене, перш ніж опустити очі. Це свідчило про те, що я став показним парубком. Вони розбурхували мене, коли задирали спідниці, перебрідаючи через річку, а їхні литки, іноді навіть стегна мерехтіли білясто. Білі, як кості в мішку.
Я зустрічався з ними, коли вони приходили з-за річки, щоб повінчатися, чи коли гордо, з налитими грудьми простягали попові Памфіле на хрещення своїх немовлят. З веранди мені було видно, як вечорами вони вертаються з поля і ще заходять до криниці вмитися. Іноді вони нагадували мені Катіцу, і це гнітило мене. Їхній сміх, їхні голоси, які заносив до мене вітер, будили в мені ту саму цікавість, яку я відчував до неї.
Серед них мені вирізнялося лице тієї дівчини, яка не опустила тоді очей. Іноді вона навіть дивилася через річку, ніби шукаючи мене. Наші шляхи перетиналися на весіллях і похоронах, куди я супроводжував попа. Перетиналися під час моїх коротких візитів до села, а іноді внизу, біля річки, де вона раз на тиждень прала білизну.
Років через п'ять після моєї появи на Кістяній Горі вона вперше прийшла до нас. Вона хотіла пройти повз мене і застукати в двері, але я заступив їй дорогу.