— Чому ти не помічаєш мене? Хіба мене нема?
Вона знову глибоко подивилася мені в очі.
— Ти ж ні з ким не розмовляєш, — відказала вона.
— З тобою я радо поговорив би.
На мить вона знітилася, але швидко себе опанувала.
— Мама каже, що ти дивний. Ти молодий і гарний, кожна дівчина хотіла б тебе, але ти вирішив стати попом і носити кості.
— Може, й ні. Будеш зі мною говорити, якщо я передумаю?
Вона хвильку помовчала, здавалося, вона бореться зі собою.
— Ні, навіть тоді не буду. В тебе нема свого дому, свого двору. Коли в тебе нічого немає, жодна дівчина тут не стане з тобою говорити.
Вона розвернулася на п'ятах і хотіла вже піти, коли згадала про мету свого приходу.
— Мама просить отця Памфіле зайти. Бабця помирає, — докинула вона і втекла.
Щотижня я бачив її зі своєї гори з кошиком білизни в руках. Іноді я підбирався ближче до річки, тоді можна було краще розгледіти її голі коліна і стегна, її стопи. Вона ніби й покинула про мене думати, та все ж мені здавалося, що вряди-годи вона таки позирає на гору. Катіцу я по-своєму любив, тепер же відбувалося щось інше, ніж любов. Пожадання не відпускало мене цілий тиждень, і я аж тремтів до того дня, коли знову міг її побачити.
Я став недбалішим і розсіянішим, виконував завдання без колишнього завзяття. Лантухи, які я носив додому, були тепер наповнені до половини, і я проводив усе менше часу в льоху. Все це не подобалося отцеві Памфіле.
— Я помилився, — проказав він одного дня. — Найбільша небезпека — не книжки, а жінки.
Коли мій стан погіршився, його терпець луснув.
— Ти ж ні до чого вже не годишся, хлопче, — промурмотів він, коли одного вечора я самозаглиблено длубався в їжі.
Він накинув рясу й без жодного слова вийшов з дому. За годину повернувся, вже напідпитку, я підтримав його і всадовив на ліжко.
— Вони завжди дають мені випити. Коли даю їм шлюб і коли ховаю. Завжди доводиться пити. Що ж, хлопче, гадаю, тобі слід вибити собі з голови те дівчисько. Ти їй подобаєшся, річ не в цьому. Але її вже обіцяно іншому, в нього гарна хата і трохи землі. Між нами кажучи, — мовив він, підморгуючи, — хатою він ще, може, кілька років потішиться, а от земельку комуністи напевне скоро відберуть. Та дівчину це не обходить. Для неї ти — ніхто, а з ніким вона й не говорить. А тепер принеси-но горілки. Хочу довершити те, що розпочав у них вдома.
Я змінився. Знову з'явилося щось, що тягло мене назад у світ, в мої рідні місця. Бо костоноса жодна жінка не схоче. А за шанованого чоловіка будуть битися. За нащадка того самого Обертина, який провів своїх людей по підступному Дунаю і дав їм друге життя.
То ж не помста покликала мене назад у Грозенау, а бажання взяти те, що мені належалося. Я був готовий, що задля цього мені доведеться переконати батька в моїх нових спроможностях, а то й силою змусити визнати їх.
Одного дня отець Памфіле завдав собі на плечі повний міх, ступив кілька кроків і повалився. Він упав долілиць, на землю, яка так довго його вабила. Я заніс його на руках додому і закликав бабку й Ґіґі. Бабка обмила його, його зморшкувате обличчя, зів'ялу, обвислу шкіру, ноги з жовтими нігтями, а тоді запалила по всіх чотирьох кутах ліжка свічки. Поставила склянку води, аби душа могла напитися. Я гірко ридав.
Ґіґі поспішив додому майструвати домовину, вищого сорту, наголосив він. Три дні чували ми біля мерця, мінялися щокілька годин або разом сиділи мовчки біля попових черевиків, які спочатку напуцували, а потім натягнули на нього. В сутінках кімнати усе здавалося примарним, як сцена з якогось роману, що стояли на полиці. І щойно коли майже зовсім темніло, ми засвічували лампу.
Одного разу Ґіґі прошепотів мені:
— Тепер ти продовжиш його справу?
— Не знаю, мене тягне додому.
— А де ж він?
— У Грозенау, де й ти колись жив.
Він вражено витріщився на мене.
— Грозенау? Чого ж ти раніше не сказав?
— Бо то мене не обходить.
— Що? — спитав він.
— Те, що було між тобою і Раміною.
Тут він зірвався зі стільця, який аж відлетів назад.
— Ти знаєш Раміну?
— Я щотижня тягав їй міх. І щотижня вона розповідала, що в мене було два народження і я можу вибирати, яке мені більше до вподоби. І я завжди вибирав те, в якому мій батько — не мій батько.