— У більшій частині ви розберетеся й самі, — сказав я. — Все доволі легко. А для заряджання в коробці лежить дріт. Просто ввімкніть його в розетку. Я можу показати кілька інших штук, якщо ви…
— Не сьогодні, — сказав він. — Може, завтра.
— Добре.
— Але ще одне питання. Чому я зміг прочитати статтю про «Кавову корову» і подивитися на карту відділень, які пропонують закрити?
Першою відповіддю, що спала мені на думку, була відповідь Едмунда Гілларі про те, чому він лізе на Еверест, про що ми читали в школі: «Бо він існує». Але ця відповідь могла здатися йому нахабною — і певною мірою такою й була.
— Я не розумію.
— Справді? Такий тямущий хлопець, як ти? Думай, Крейґу, думай. Я щойно безплатно прочитав те, за що люди платять добрі гроші. Навіть за цінами підписки «Джорнал», що значно дешевше, ніж купувати його в кіоску, я плачу десь дев’яносто центів за номер. А з оцим… — Він підняв телефон так, як тисячі дітлахів підійматимуть свої на рок-концертах не так багато років по тому. — Тепер ти розумієш?
Коли він так усе описав, я зрозумів, але не знав, що відповісти. Усе звучало…
— Звучить по-дурному, га? — спитав він, зчитавши або моє обличчя, або думки. — Роздавати корисну інформацію — це суперечить усьому, що я розумію про успішне ведення справ.
— Може…
— Може що? Поділися роздумами. Без сарказму. Ти явно знаєш про це більше за мене, тож розкажи, що думаєш.
Я подумав про ярмарок у Фрайбурзі, куди ми з татом їздили раз чи двічі кожного жовтня. Зазвичай ми брали з собою мою подругу Марджі, що жила на нашій вулиці. Ми з Марджі каталися на атракціонах, а тоді всі втрьох їли смажені тістовички й солодкі сосиски, після чого тато тягнув нас дивитися на нові трактори. Щоб дістатися до сараїв з технікою, треба було пройти повз велетенський намет з бінго. Я розказав містеру Герріґену, що перед тим наметом хлопець із мікрофоном завжди розповідав народу, що перша гра безкоштовна.
Він зважив це.
— Приманка? Думаю, це якоюсь мірою логічно. Кажеш, що можна прочитати одну статтю чи, може, дві або три, а тоді воно… що? Не пускатиме тебе? Казатиме, що коли хочеш гратися далі, то треба заплатити?
— Ні, — визнав я. — Мабуть, тут не так, як у наметі бінго, тому що можна дивитися скільки хочеться. Принаймні наскільки я знаю.
— Але ж це скаженство. Роздавати безкоштовні зразки — це одне, але роздавати всю крамницю… — Він пирхнув. — І там же навіть не було жодної реклами, ти помітив? А реклами — це величезний шмат прибутку газет і журналів. Величезний.
Він узяв телефон і подивився на своє відбиття у тепер згаслому екрані, а тоді відклав його й глянув на мене з дивною, кислуватою усмішкою.
— Можливо, ми зараз побачили страшенну помилку, Крейґу, якої припустилися люди, що знаються на практичних аспектах такої штуки — і можливих наслідках — не краще за мене. Можливо, наближається економічний землетрус. Може бути, що він уже стався. Землетрус, що змінить те, як ми отримуємо інформацію, коли, звідки, а отже — те, як ми дивимося на світ. — Він помовчав. — І як з ним взаємодіємо.
— Я не встигаю за думкою, — сказав я.
— Подивися на все з такого боку. Якщо в тебе заведеться цуценя, ти навчиш його робити свої справи на вулиці, так?
— Так.
— А якби в тебе було не привчене до цього цуценя, ти ж не давав би йому ласощів за те, що воно нагидило у вітальні?
— Звісно, що ні, — сказав я.
Він кивнув.
— Бо так би ти привчав його до поведінки, прямо протилежної бажаній. А коли мова про комерцію, Крейґу, більшість людей схожа на тих цуценят, яких треба привчити до правильних манер.
Така концепція не подобалася мені тоді й не подобається зараз (я думаю, що принцип «покарання/винагорода» багато говорить про те, як містер Герріґен нажив свій статок), але я змовчав. Я побачив його по-новому. Він був наче старий дослідник у новій експедиції, і його розповіді заворожували. І я не думаю, що він по-справжньому намагався мене чогось навчити. Він вчився сам, і, як на людину на дев’ятому десятку, вчився швидко.
— Безкоштовні зразки — це добре, але коли видаєш людям надто багато безкоштовного, нехай то буде одяг чи інформація, надалі вони вже чекатимуть саме цього. Як цуценята, що гидять на підлогу, а тоді дивляться тобі в очі й думають: «Це ти привчив мене до цього». Якби я був на місці «Волл-стріт Джорнал», чи «Таймс», чи навіть клятого «Рідерз Дайджеста»… мене б ця штукенція злякала. — Він знову підібрав айфон. Здавалося, він не може від нього відірватися. — Тут наче прорвало магістраль водогону, тільки з неї б’є не вода, а інформація. Я думав, що йдеться про простий телефон, але тепер розумію… або починаю розуміти…