На той час, як я підійшов до труни, музика вже затихла. Кафедра стояла порожня. Вірджинія Гетлен, певно, вислизнула надвір перекурити, а преподобний мав бути в ризниці, перевдягатися й причісувати залишки волосся. У вестибюлі було кілька людей, що стиха бурмотіли між собою, але в самій церкві лишилися тільки я і містер Герріґен, як бувало стільки разів у його великому будинку на пагорбі, з якого відкривалися хороші, але не туристичні краєвиди.
На ньому був вугільно-сірий костюм, якого я ніколи не бачив. У похоронному бюро його трохи підрум’янили, щоб він мав здоровий вигляд, от тільки здорові люди не лежать у труні з заплющеними очима, а промені денного світла не освітлюють востаннє їхні мертві обличчя, перш ніж їх навічно розмістять під землею. Руки були складені, і я пригадав, як вони лежали, коли я ввійшов до його вітальні лиш кілька днів тому. Він скидався на ляльку в натуральну величину, і я не міг стерпіти такого вигляду, не мав бажання затримуватись. Хотілося свіжого повітря. Хотілося бути з батьком. Хотілося повернутися додому. Але спершу я мусив дещо зробити — і то просто зараз, бо преподобний Муні міг повернутися з ризниці будь-якої миті.
Я поліз у внутрішню кишеню свого спортивного піджака й видобув телефон містера Герріґена. Коли я був з ним востаннє — тобто з живим, а не зі скособоченим у кріслі чи схожим на ляльку в дорогій коробці, — він сказав: радий з того, що я переконав його залишити собі телефон. Сказав, що той стає йому за доброго товариша, коли не спиться вночі. Телефон був захищений паролем (я вже казав, що коли щось захоплювало його цікавість, він швидко вчився), але я знав той пароль: пірат1. Я ввімкнув телефон увечері напередодні похорону й відкрив нотатки, бо хотів залишити йому повідомлення.
Я подумав, чи не сказати, що люблю його, але це було б неправильно. Він мені, безперечно, подобався, але я також трохи його остерігався. І не думаю, що й він мене любив. Не думаю, що містер Герріґен коли-небудь любив когось, окрім хіба що матері, яка виростила його після того, як батько їх покинув (я таки провів своє дослідження). Врешті-решт, моя записка була такою: «Для мене було честю працювати на вас. Дякую за листівки й лотерейні білети. Я сумуватиму».
Я підняв вилогу його піджака, намагаючись не торкнутися поверхні бездиханних грудей під хрусткою білою сорочкою… але таки провів по них кісточками пальців — і ще й по цей день відчуваю той дотик. Груди були тверді, мов дерево. Я запхнув телефон до внутрішньої кишені, а тоді відступив. І то дуже вчасно, бо преподобний Муні саме вийшов з бокових дверей, поправляючи краватку.
— Прощаєшся, Крейґу?
— Так.
— Добре. Це правильно. — Він обійняв мене за плечі й повів від труни. — Я впевнений, що вашим з ним стосункам багато хто позаздрив би. А тепер чом би тобі не піти до батька надвір? І коли будеш такий ласкавий, скажи містеру Рафферті й іншим, хто нестиме труну, що ми будемо готові за кілька хвилин.
У дверях ризниці з’явився інший чоловік. Він зчепив руки перед собою, а одного погляду на його чорний костюм із білою гвоздикою було досить, щоб упізнати в ньому представника похоронного бюро. Мабуть, він мусив закрити кришку труни й пересвідчитися, що вона щільно сіла. Я побачив його, і мене охопив такий жах перед смертю, що я був радий вийти звідти на сонце. Я не сказав татові, щоб він мене обійняв, але він, певно, й сам це побачив, бо оповив мене двома руками.
«Не помирай, — подумав я. — Будь ласка, тату, не помирай».
***
Служба на В’язовому кладовищі була краща, тому що коротша і тому що надворі. Управитель містера Герріґена, Чарльз Рафферті на прізвисько «Чик», коротко промовив про філантропічні вчинки свого клієнта, а тоді видобув із людей трохи сміху, коли розповів, як йому, Рафферті, доводилося миритися з «сумнівними музичними вподобаннями» містера Герріґена. То був єдиний людяний штрих, на який Рафферті спромігся. Він сказав, що працював «на містера Герріґена і з ним» тридцять років, і я не мав підстав сумніватися в цьому, але здавалося, що він небагато знає про людський бік містера Герріґена, окрім «сумнівного вподобання» таких співаків, як Джим Рівз, Петті Лавлесс та Генсон Карґіл.
Я подумав, чи не виступити наперед і не розповісти людям, які скупчилися навколо виритої могили, що містер Герріґен порівнював інтернет з прорваною трубою водогону, яка порскає інформацією замість води. Подумав, чи не розказати їм, що в нього на телефоні було понад сто фотографій грибів. Подумав, чи не розказати, як він любив вівсяне печиво місіс Ґроґен, тому що воно завжди наводило в його кишках лад, і про те, що коли тобі за вісімдесят, то вже ані вітаміни не потрібні, ані лікарі. Коли тобі за вісімдесят, можна їсти стільки рагу з просоленою яловичиною, скільки заманеться.