— Я забираю назад свої слова за всі рази, коли говорив, що він жмикрут, — сказав тато, вирулюючи позаду блискучого чорного позашляховика, котрий хтось із ділових гостей орендував в аеропорту Портленда. — Хоча…
— Хоча що? — спитав я.
— Зважаючи на брак родичів і те, який він був багатий, міг би залишити тобі щонайменше чотири лимони. Або й шість. — Він побачив мій погляд і знову засміявся. — Жартую, малий, жартую. Все гаразд?
Я тицьнув його кулаком у плече і ввімкнув радіо, перекрутивши станцію з WBLM («штаб рок-н-ролу в Мейні») до WTHT («станція кантрі № 1 у Мейні»). У мене з’явився смак до кантрі й вестерну. І я його більше не втрачав.
***
Містер Рафферті прийшов на вечерю і добряче приклався до татових спагеті, особливо як на такого худорляка. Я сказав, що знаю про траст, і подякував йому. Він сказав: «Тут не мені треба дякувати», — і розповів, як думав інвестувати ці гроші. Тато сказав, що він згоден на те, що містер Рафферті вважатиме за доречне, аби тільки той тримав його в курсі. Він таки натякнув, що «Джон Дір», може, непогане місце, аби прилаштувати частину мого пирога, бо вони запроваджують інновації як навіжені. Містер Рафферті сказав, що візьме це до розгляду, і пізніше я дізнався, що він таки інвестував у «Дір і Ко», але якусь символічну суму. Основну частину було вкладено в «Еппл» та «Амазон».
Після вечері містер Рафферті потис мені руку й привітав мене.
— Герріґен мав дуже небагато друзів, Крейґу. Тобі пощастило, що ти був серед них.
— Йому теж пощастило, що серед них був Крейґ, — тихо сказав тато і закинув руку мені на плечі.
У мене від цього в горлі з’явився кавалок, і коли містер Рафферті пішов, я подався до своєї кімнати й трохи поплакав. Я намагався не шуміти, щоб тато не почув. Хоча він міг і чути. Можливо, чув і розумів, що я хотів побути сам.
Коли сльози вщухли, я ввімкнув телефон, відкрив «Сафарі» й забив ключові слова «сценарист» і «старлетка». Жарт, котрий нібито пустив письменник на ім’я Пітер Фейблман, був про старлетку, яка настільки не розбиралася в тому, хто що вирішує, що переспала зі сценаристом. Можливо, ви його чули раніше. Я не чув, але натяк містера Герріґена зрозумів.
***
Тієї ночі я прокинувся десь о другій від звуків далекого грому і заново усвідомив, що містер Герріґен помер. Я лежав у ліжку, а він — у землі. На ньому костюм, який він тепер носитиме вічно. Складені руки пролежать на місці, аж доки не перетворяться на кістки. Якщо за громом прийде дощ, земля може просякнути ним на глибину й підмочити труну. У ній не було гідроізоляції чи бетонної плити — він сам побажав так у своєму, як висловилася місіс Ґроґен, «мертвому листі». Врешті-решт віко труни зогниє. І костюм теж. Айфон зроблений з пластику, тож протримається набагато довше за костюм чи труну, але кінець кінцем і його не стане. Ніщо не вічне, окрім, може, Божого задуму, але навіть у тринадцять років я почав у цьому сумніватися.
Мені різко захотілося почути його голос.
І я зрозумів, що це можливо.
Робити таке було лячно (особливо о другій ночі), і я розумів, що це нездорова штука, але також знав, що коли зроблю це, то зможу знову заснути. Тож я подзвонив і вкрився сиротами, коли до мене дійшла проста правда стільникових технологій: десь під землею В’язового кладовища, у кишені мерця, Теммі Вайнет співала перші два рядки «Тримайся свого чоловіка».
А тоді у вусі почувся його голос, спокійний і чіткий, трохи рипучий від віку: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним».
А якби він таки передзвонив? Що тоді?
Я урвав дзвінок, перш ніж почувся сигнал, і знову ліг у ліжко. Натягуючи ковдру, я передумав, підвівся й знову подзвонив. Не знаю чому. Цього разу дочекався сигналу, а тоді сказав: «Я сумую за вами, містере Герріґен. Дякую за гроші, що ви мені лишили, але я б віддав їх за те, щоб ви були живі. — Я помовчав. — Може, воно звучить як брехня, але це правда. Це правда».
Тоді я повернувся до ліжка і заснув ледь не тієї ж миті, коли голова торкнулася подушки. Снів не було.
***
Я звик вмикати телефон ще до того, як вдягнусь, і перевіряти додаток з новинами, аби переконатися, що ніхто не почав третю світову війну і не сталося якихось терактів. Наступного ранку після похорону містера Герріґена я побачив червоний кружечок на іконці додатка SMS: мені прийшло повідомлення. Я подумав, що воно або від Біллі Боґена, друга й однокласника, в котрого була «моторола», або від Марджі Вошберн, яка мала «самсунг»… хоч останнім часом я отримував від Марджі небагато повідомлень. Думаю, що Реґіна розбовкала про те, як я її поцілував.