— Я не хочу заходити, — сказав я, маючи на увазі спортзал. — Не хочу, щоб на мене глипали.
— Розумію, — сказала вона. — Сюди.
Вона повела нас до входу з табличкою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ», відімкнула його, впустила нас і повела до вчительської. Там не було нічого розкішного, я бачив кращі меблі на газонах у Гарлоу, коли люди проводили дворові розпродажі, але там були крісла, і я сів в одне. Вона знайшла аптечку й послала Реґіну до вбиральні по холодну ганчірку до мого носа, про котрий вона сказала, що він не схожий на зламаний.
Реґіна вийшла звідти вражена.
— Там крем для рук від «Аведи»!
— То мій, — сказала міс Гарґенсен. — Намасти собі, якщо хочеш. Приклади оце до носа, Крейґу. Тримай. Хто вас привіз, народ?
— Крейґів тато, — сказала Марджі. Вона роздивлялася цю незвідану місцину великими очима. Оскільки стало ясно, що я житиму, вона фіксувала все побачене, щоб пізніше обговорити з подружками.
— Подзвоніть йому, — сказала міс Гарґенсен. — Крейґу, дай Марджі телефон.
Марджі подзвонила татові й сказала йому приїхати нас забрати. Він щось сказав. Марджі послухала, а тоді мовила:
— Ну, тут одна маленька халепа. — Знову трохи послухала. — Ну… гм…
Біллі взяв телефон.
— Його побили, але він у порядку. — Послухав і простягнув телефон. — Хоче почути тебе.
Звісно, хоче, і після питання, чи все нормально, він захотів почути, хто то був. Я сказав, що не знаю, але думаю, що хтось зі старшокласників, який намагався прорватися на танці.
— Усе гаразд, тату. Давай не будемо робити з цього велике діло.
Він сказав, що це таки велике діло. Я сказав, що ні. Він — що так. Ми ще трохи посперечались, а тоді він зітхнув і сказав, що приїде якнайшвидше. Я закінчив дзвінок.
Міс Гарґенсен сказала:
— Мені не можна видавати нічого від болю, бо це дозволено робити тільки шкільній медсестрі, та й то зі згоди батьків, але її тут нема, тож… — Вона схопила свою сумочку, що висіла на гачку біля куртки й зазирнула всередину. — Ніхто з вас не збирається скористатися нагодою виказати мене і, мабуть, позбавити роботи?
Мої троє друзів захитали головами. Я теж, але дуже обережно. Кенні впіймав мене доволі вдалим боковим у ліву скроню. Я сподівався, що хуліганистий покидьок ушкодив руку.
Міс Гарґенсен видобула пляшечку напроксену.
— Мої особисті запаси. Біллі, набери води.
Біллі приніс мені пластиковий стаканчик. Я ковтнув пігулку, і мені миттєво полегшало. Отака сила навіювання, особливо коли вам навіює розкішна молода жінка.
— Ви троє, робіть як вітер — дуйте звідси, — сказала міс Гарґенсен. — Біллі, зайди до спортзалу й скажи містерові Тейлору, що я повернуся за десять хвилин. Дівчата, ходіть надвір і виглядайте Крейґового батька. Помахайте йому, щоб під’їхав до вчительського входу.
Вони пішли. Міс Гарґенсен нахилилася до мене, досить близько, щоб я вловив запах її парфумів, котрі були дивовижні. Я закохався в неї. Я знав, що це шмаркляво, але не міг нічого вдіяти. Вона підняла два пальці.
— Будь ласка, не кажи, що ти бачиш три пальці чи чотири.
— Ні, всього два.
— Гаразд. — Вона вирівнялася. — То був Янко? То був він, так?
— Ні.
— Я тобі на дурепу схожа? Кажи правду.
Вона мені була схожа на красуню, але я навряд чи насмілився б так сказати.
— Ні, ви не схожі на дурепу, але то був не Кенні. І це добре, тому що, розумієте, якби то справді був він, його б, напевне, арештували, коли вже він виключений зі школи. Тоді був би суд, на який мені довелось би піти й розказати, як він мене побив. І всі б знали. Подумайте, як це було б соромно.
— А коли він ще когось поб’є?
Тоді я подумав про містера Герріґена — можна сказати, викликав його дух.
— То їхня проблема. Мене обходить тільки те, щоб він дав спокій мені.
Вона спробувала насупитися. Натомість її губи вигнулися в широку усмішку, і я закохався в неї ще дужче, ніж коли-небудь.
— Який холодний розрахунок.
— Я просто хочу прожити, — сказав я. І то була щира душевна правда.
— Знаєш що, Крейґу? Думаю, ти проживеш.
***
Тато приїхав, оглянув мене і похвалив роботу міс Гарґенсен над моїм обличчям.
— Я в минулому житті була секунданткою одного знаного боксера, — сказала вона.
Я засміявся. Жоден з них не згадував про можливість поїхати до травмпункту, тож мені полегшало.
Тато повіз нас чотирьох додому, і ми пропустили другу половину танців, але ніхто не заперечував. Біллі, Марджі й Реґіна отримали набагато цікавіші враження, ніж від махання руками в повітрі під Бейонсе чи Джея-Зі. Що ж до мене, я раз за разом переживав той блаженний струс, що прокотився рукою, коли мій кулак увігнався під око Кенні Янко. Від цього мав залишитися шикарний ліхтар, і мені було цікаво, як він його пояснюватиме. «Еее, я вдарився об двері. Еее, я вдарився об стіну. Еее, я дрочив, і рука зіслизнула».