Коли ми дісталися додому, тато знову спитав, чи знаю я, хто то був. Я сказав, що ні.
— Не впевнений, що вірю тобі, синку.
Я змовчав.
— Ти хочеш залишити це просто так? Я правильно розумію?
Я кивнув.
— Гаразд. — Він зітхнув. — Думаю, що розумію. Я теж був молодий. Усі батьки кажуть так своїм дітям рано чи пізно, але сумніваюся, що діти цьому вірять.
— Я вірю, — сказав я, і то була правда, хоч уявляти батька здохликом у метр шістдесят заввишки за доби стаціонарних телефонів було доволі смішно.
— Принаймні скажи мені одне. Твоя мати розсердилась би на мене за це питання, але її тут нема… Ти бахнув його у відповідь?
— Так. Один раз, але добряче.
Він усміхнувся.
— Гаразд. Але зрозумій: коли він причепиться до тебе знову, цю справу треба буде передати в поліцію. Ми порозумілися?
Я сказав, що так.
— Твоя вчителька — вона мені сподобалася — сказала, що тобі не можна давати спати ще принаймні годину, аби переконатися, що тебе не нудитиме. Пирога з’їв би?
— Аякже.
— І з чашечкою чаю?
— Тільки так.
Ми їли пиріг і пили чай з великих кухлів, а тато розказував різні історії, і не про стаціонарні телефони, і не про школу на одну кімнату, котра опалювалася піччю, і не про телевізор, на якому було три канали (і жодного, коли вітер зривав антену з даху). Він розказав, як вони з Роєм Девіттом знайшли феєрверки на Роєвому горищі, а коли підпалили, то один полетів у ящик Френка Дрісколла, де той тримав лучину, і вона зайнялась, а тоді Френк Дрісколл сказав, що коли вони не нарубають йому три кубометри дров, то він розповість усе їхнім батькам. Він розказав про те, як його мати підслухала, що він назвав старого Філлі Луберда з Шайло-Черча «вождем Вігвамом», і вимила йому рота милом, незважаючи на його обіцянки ніколи такого більше не говорити. Розказав про бійки за скейт-парком в Оберні — махачі, як він їх називав, — які влаштовували хлопці зі шкіл Лісбон і Едвард-Літл, татової школи, майже кожної п’ятниці. Розказав про те, як кілька старших хлопців стягнули з нього на пляжі плавальний костюм («Ішов додому, обмотавшись рушником»), і про те, як якийсь пацан гнався за ним через усю Карбін-стріт у Касл-Року («Сказав, що я поставив його сестрі засмокт на шиї, хоч я нічого такого не робив»).
Він справді колись був молодим.
***
Я піднявся до своєї кімнати в доброму гуморі, але напроксен, що дала мені міс Гарґенсен, почав розвіюватись, а з ним і добрий гумор. Я був майже впевнений, що Кенні Янко більше до мене не лізтиме, але не на сто відсотків. А що, як дружки почнуть діставати його за ліхтар під оком? Дражнитимуть чи й відверто сміятимуться з нього? Що, як він розлютиться й вирішить, що тут потрібен другий раунд? У такому разі я, скоріш за все, не завдам й одного хорошого удару — я і в перший раз поцілив скоріше тому, що заскочив його зненацька. А він може покласти мене до лікарні або й гірше.
Я вмився (дуже обережно), почистив зуби, заліз у ліжко, вимкнув світло і просто лежав собі, заново переживаючи те, що сталося. Несподіванку від того, як мене вхопили ззаду й проштовхали коридором. Удари в груди. Удари по зубах. Як я наказував ногам триматись і як ноги відповіли: «Іншим разом».
Щойно я опинився в темряві, вірогідність того, що Кенні не дасть мені спокою, почала здаватися дедалі вищою і навіть логічною, як стають логічними й інші, більш навіжені думки, коли надворі темнішає і ти лишаєшся сам.
Тож я знов увімкнув світло й подзвонив містеру Герріґену.
Я не очікував почути його голос, а тільки хотів прикинутися, що розмовляю з ним. Чекав тиші або стандартного повідомлення про те, що номер більше не обслуговується. Я поклав телефон у кишеню його похоронного костюма за три місяці до того, а в тих перших айфонів час роботи на одному заряді був усього 250 годин, навіть у режимі очікування. Це означало, що телефон мав бути таким же мертвим, як і власник.
Але виклик пішов. Він не мав права йти, цьому протистояла вся дійсність, але за п’ять кілометрів від мене, під землею В’язового кладовища, Теммі Вайнет співала «Тримайся свого чоловіка».
Урвавши п’ятий гудок, у моєму вусі пролунав його трохи рипучий старечий голос. Те, що й завжди, зразу до діла, без жодних запрошень залишити свій номер чи якесь повідомлення: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним».