Крім того, мене приманювали ті старі барвисті палітурки.
***
Різдвяного ранку 2007 року, три роки по тому, як я почав працювати на містера Герріґена, і за два роки до його смерті, під ялинкою для мене лежав єдиний пакуночок, і тато сказав, щоб я залишив його наостанок, доки він належним чином не помилується пейслевим жилетом, човганцями й бріаровою люлькою, котрі я йому наготував. Коли з ними розібралися, я здер обгортку зі свого єдиного подарунка й заверещав від радості, бо побачив те, чого весь час прагнув, — айфон, котрий умів робити так багато всього, що поруч із ним батьків телефон у машині здавався викопним.
Відтоді багато змінилося. Тепер уже айфон, який батько подарував мені на Різдво у 2007 році, став такою ж минувшиною, як спільна телефонна лінія на п’ять родин, про котру він розказував мені в дитинстві. Відбулося стільки змін, стільки проривів — і то дуже швидко. У моєму різдвяному айфоні було всього шістнадцять додатків, усі попередньо встановлені. Одним з них був «Ютьюб», бо тоді «Еппл» з «Ютьюбом» ще дружили (але це змінилося). Інший називався «SMS» — то був примітивний обмін текстовими повідомленнями (без емодзі — такого слова ще не з’явилося, — якщо ти не придумував їх сам). Був ще погодний додаток, що завжди помилявся. Але можна було дзвонити з пристрою настільки компактного, що він носився в кишені штанів, а ще краще — на ньому був «Сафарі», який поєднував тебе із зовнішнім світом. Коли ростеш у містечку без світлофорів і з ґрунтовими дорогами, як-от Гарлоу, зовнішній світ — то дивне і спокусливе місце, якого хотілося торкнутись, а телевізор не міг адекватно в цьому зарадити. Принаймні мені хотілося. Усе це було на відстані простягнутого пальця, дяка AT&T і Стіву Джобсу.
Був там і ще один додаток, який змусив мене згадати про містера Герріґена навіть того радісного ранку. Дещо набагато крутіше за супутникове радіо в машині. Принаймні для таких, як він.
— Дякую, тату, — сказав я та обійняв його. — Дякую-дякую-дякую!
— Тільки не сиди в ньому постійно. Ціни на дзвінки хтозна-які, тож я стежитиму.
— Вони скоро подешевшають, — сказав я.
У цьому я не помилився, і тато ніколи не дорікав мені рахунками. Мені все одно не дуже було кому дзвонити, але я любив дивитися відео на ютьюбі (і тато теж), і мені подобалося ходити до світу, котрий ми тоді позначали трьома буквами «w» — до всесвітньої мережі. Іноді я переглядав статті у «Правді» — не тому, що розумів російську, а просто тому, що міг.
***
Не минуло й двох місяців, я повернувся зі школи, відкрив поштову скриньку й знайшов конверт, підписаний мені старомодним почерком містера Герріґена. То була моя листівка до дня Святого Валентина. Я увійшов у дім, скинув книжки на стіл і розкрив конверт. Листівка не була квітчаста чи сентиментальна — у містера Герріґена був інакший стиль. На ній був зображений чоловік у смокінгу, що стояв у полі квітів і вклонявся, тримаючи в руці циліндр. Усередині був друкований напис: «Нехай рік буде сповнений любов’ю і дружбою». А нижче дописано: «З найкращими побажаннями від містера Герріґена». Чоловік зняв капелюха і вклонявся: хороше побажання, нічого шмаркливого. Отакий був містер Герріґен. Пригадуючи це, я дивуюся, чому він взагалі вважав день Святого Валентина гідним листівки.
У 2008 році на зміну однодоларовим білетикам «Удачливий чортик» прийшла «Соснова готівка». На білетику було зображено шість сосен. Якщо під зчухраним захисним шаром знаходилося три однакові числа, ти вигравав саме цю суму. Я зчухрав деревця й глипнув на числа. Спочатку подумав, що це помилка або якийсь жарт, хоч містер Герріґен і не був жартівником. Я глянув ще раз, пробігшись пальцями по відкритих числах, змітаючи геть залишки того, що тато називав (неодмінно закотивши очі) «сріблястим брудом». Числа не змінювались. Може, я й засміявся — цього не пам’ятаю, але добре пам’ятаю крик. Крик радості.