Я вихопив з кишені новий телефон (тепер завжди мав його при собі) й набрав «Трактори Пармело». Потрапив на Деніз, секретарку, і коли вона почула, який я задиханий, то спитала, що трапилося.
— Нічого, нічого, — сказав я. — Але мені треба просто зараз поговорити з татом.
— Гаразд, почекай трошки. — А тоді: — Ти наче дзвониш із того боку Місяця, Крейґу.
— Я з мобільного. — Боже, як я любив це говорити.
Деніз гмикнула.
— Ті штуки повні радіації. Я б собі ніколи такий не завела. Стривай.
Тато теж спитав, що сталося, бо я раніше ніколи не дзвонив йому на роботу, навіть коли шкільний автобус поїхав без мене.
— Тату, я отримав валентинського лотерейного білета від містера Герріґена…
— Якщо ти дзвониш, аби розказати, що виграв десять доларів, то міг би й почекати, доки…
— Ні, татку, це великий приз! — Для однодоларових білетів у ті часи так воно і було. — Я виграв три тисячі доларів!
Тиша на лінії. Я подумав, чи не обірвалося з’єднання. У ті часи мобільні телефони, особливо нові, постійно уривали дзвінки. Хоч телефонну компанію й називали «Матінка Белл», вона не завжди була найкращою матір’ю.
— Тату? Ти на зв’язку?
— Ага. Ти впевнений?
— Так! Я зараз на нього дивлюся! Три тисячі доларів! Раз у верхньому ряду і двічі в нижньому!
Ще одна довга пауза, а тоді я почув, як тато сказав комусь: «Здається, мій малий виграв якісь гроші». За мить він повернувся до мене.
— Поклади десь у безпечне місце, доки я повернусь.
— Куди?
— Давай, може, в коробку з-під цукру з комори?
— Точно, — сказав я. — Гаразд.
— Крейґу, там точно все правильно? Не хочеться, щоб ти засмучувався, тож перевір ще раз.
Я перевірив, переконаний у тому, що татів сумнів якось змінить те, що я побачив, і принаймні один з написів «$ 3000» перетвориться на щось інше. Але все лишилося на місці.
Я сказав йому про це, і він засміявся.
— Ну, тоді вітаю. Сьогодні йдемо до «Марселя», ти пригощаєш.
А тут засміявся вже я. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь відчував таку чисту радість. Я мусив подзвонити комусь іще, тож набрав містера Герріґена, котрий відповів по своєму луддитському стаціонарному телефону.
— Містере Герріґен, дякую за листівку! І дякую за білет! Я…
— Ти дзвониш із того свого ґаджета? — спитав він. — Мабуть, так, бо я тебе ледве чую. Ти наче десь на іншому боці Місяця.
— Містере Герріґен, я виграв великий приз! Три тисячі доларів! Дуже вам дякую!
Запала тиша, але не така довга, як батькова, а коли він знову заговорив, то не перепитував, чи я не помилився. Не сумнівався в мені.
— Тобі поталанило, — сказав він. — Вітаю.
— Дякую!
— Прошу, але дякувати не обов’язково. Я їх купую рулонами. Розсилаю друзям і діловим знайомим як таку собі… гм… візитку, можна сказати. І так уже багато років. Один з них рано чи пізно мав виграти.
— Тато змусить мене покласти більшу частину до банку. Думаю, що це правильно. Фонд на коледж добряче виросте.
— Якщо хочеш, дай їх мені, — сказав Герріґен. — Дозволь їх для тебе інвестувати. Думаю, що можу гарантувати кращий прибуток, ніж банківський відсоток. — А тоді додав уже більше для себе, ніж для мене: — Щось дуже безпечне. Цей рік для ринку буде не дуже добрим. На обрії вже видно хмари.
— Аякже! — Я подумав ще раз. — Ну, майже напевне. Треба поговорити з татом.
— Звісно. Так і слід. Скажи, що я також готовий гарантувати базову суму. Ти сьогодні ще приходиш читати? Чи відкладеш цю справу, коли вже став заможною людиною?
— Аякже, мені тільки треба повернутися додому раніше за тата. Ми вечеряємо в ресторані. — Я помовчав. — Хочете піти з нами?
— Не сьогодні, — сказав він не вагаючись. — Знаєш, ти міг би взяти й розказати мені про все особисто, коли вже все одно приходиш. Але тобі дуже подобається той твій ґаджет, так? — Він не чекав відповіді — вона була йому не потрібна. — Що скажеш про ідею інвестувати твоє неочікуване щастячко в акції «Еппл»? Думаю, вони в майбутньому стануть доволі успішними. Люди кажуть, цей айфон поховає блекбері. Уяви собі телефон, який копає могилу іншому. Коротше, не відповідай зараз, а спочатку обговори все з батьком.