Польські фольксдойче донесли старості блоку Картяреві, що Сигізмунд зловживає владою й допомагає «червоним», тобто політичним в’язням. Завдяки йому, мовляв, «червоні» не працюють в арбайтскомандах, а ошиваються в блоці. Картяр разом з блокфюрером жорстоко побили Сигізмунда й спровадили в штрафну команду. Пізніше Жора довідався, що капо штрафної команди бандит Зепп зразу ж добив Сигізмунда...
Новий штубовий, який люто ненавидів «червоних», відшмагав нагаєм усіх трьох і вигнав на роботу. Відмучившись день в арбайтскоманді, в табір поверталися, як на власний похорон. Сигізмунда нема! Думка про це пекучим болем ятрила серця.
Що ж будемо робити? — у розпачі питав Жора. — Я вже багатьох розпитував про чехів, про Франца Нордена — і ніхто про них не знає. Якби якось зв’язатися з іншими блоками...
Будемо використовувати будь-яку можливість, щоб дізнатися про підпільників, але й не забуваймо про обережність і пильність,— відповів Володя. — Як жаль Сигізмунда! Він, мабуть, за нас постраждав...
І за пас, і через нас, малюк,— погодився Жора. — Вони давно хотіли з ним розправитись... Нам треба пильніше приглядатися до старших, бувалих в’язнів. Через них можемо натрапити на підпілля. Перед ними буду називати тебе, Володю, Орлятком. Хто знає пароль, той здогадається, хто ми і кого шукаємо.
У нашому блоці,— сумно відповів Володя,— я щось по бачив схожих на підпільників.
В тому-то й справа,— зітхнув Жора,— що справжні іі підпільник нічим підозрілим не повинен впадати у вічі...
Уранці вони підвели хворого Костю, що вже знесилився зовсім, і поспішили на шикування. В’язнів гнали на найстрашнішу каторгу: корчувати пеньки на «полі смерті», яке невдовзі під пекучим сонцем стало схоже на розворушений мурашник. Тисячі виснажених в’язнів копошилися коло пеньків. їх шмагали нагаями, били киями, їдкий пил набивав подих, скрипів на зубах, набивався у ніс, у вуха, ліз у вічі. По зчорнілих обличчях, схожих на мумії, струмував рясний піт. «Води! Хоч ковточок води!..» — німо волав кожен з бранців. А вода поруч, та не для них. Нею забавляються капо й есесівці: бризкають з баклаг собі на розпашілі пики, ллють на шиї, за коміри сорочок, регочуть від задоволення...
Вдалині у спекотному мареві темнів могутній Явожницький праліс, вабив свіжістю й одвічним супокоєм. Гарячковим зором в’язні линули туди, і це нещадно катувало нерви й уяву. Ліс стояв удалині, як міраж у пустелі, а тут навкруги лише розрита, спалена сонцем земля. Тут колись також був ліс. Тих, що вирубували його, вже давно нема на світі. На їхніх кістках збудовано цей табір, а на кістках інших тепер будуються кам’яні дороги до табору, до вугільних копалень, до майбутньої електростанції. Загиблих замінюють іншими — і так безперервно. Виснаження, спека, втома, голод, неймовірно тяжка, каторжна робота, знущання — все це вбивало найменші надії на виживання. Середня тривалість життя тут не перевищувала двох місяців, а якщо хтось і зміг прожити трохи більше, то це вдавалося надзвичайно дужим і витривалим людям. Щодня Володя бачив, як, втративши сили і віру в життя, деякі в’язні кидалися на постенкете [15], щоб обірвати своє мученицьке життя. Проте автоматна черга в голову чи в груди вважалася розкішшю. Есесівцям треба, щоб в’язень помирав довго і в муках. Вони стріляли в такого самогубця по ногах, а тоді довго знущалися перед тим, як добити. Увечері, перед поверненням у табір, приречених добивали перед строєм, але вже не кулями. Або лопатою розрубували череп, або чоботом ставали на горло...
Володя вдивлявся в обличчя в’язнів і бачив найстрашніше, що може бути в живих людях: приреченість. Усвідомлення власної приреченості робило людину ходячим привидом. Вона вже фактично не була людиною, бо втрачала здатність боротися за життя, чинити опір смерті. Юнак зрозумів, що жити, відчувати себе живим — це насамперед сподіватися, ждати порятунку і водночас боротися. Вся надія була лише на підпільників, але де ж вони? Може, їх тут і нема? Хоч було нестерпно жарко, а в душу заповзав крижаний холод. Невже отак безглуздо, під киями капо, й закінчиться його життя? Невже він з’явився на цей білий світ лише для оцих страждань у фашистських катівнях? Як же хочеться бути корисним своєму народові, своїй Батьківщині хоч часточкою свого життя!..
Важко дихаючи і обливаючись потом, Володя копав зцементований спекою грунт. Поруч пріли з лопатами в руках Жора і Кость. Трудилися мовчки: не було сил і слова мовити. В якусь мить Володя підвів голову і зустрівся поглядом зі звірячими очима капо. Той моторошно посміхнувся й посунув далі, вибираючи собі жертву. Володя відчув, як страшна ненависть враз охопила його і затопила свідомість. Він міцно стиснув руками держак лопати і вже хотів заміритись, щоб рубонути ззаду ненависного ката, але Жора блискавично кинувся до нього, ногою, придавив лопату до землі.
Ти що, малюк, збожеволів? — злякано прошепотів Жора. — Візьми себе в руки...
Це він, Зепп! — ледь вимовив спраглими вустами Володя. — Він убив Сигізмунда! Він уже сотні людей убив... Не можу! Ненавиджу! — Володя тремтів увесь, як у лихоманці. В цю хвилину він був страшним.
Блідий, ніби смерть, Жора заступив його:
Та перестань же, перестань! Подумай про нас усіх, Орлятко. Заспокойся... Він своє ще одержить. Повір мені...
То був справді капо Зепп, начальник штрафної команди, а за сумісництвом ще й виконував обов’язки оберкапо, тобто головного капо над усіма арбайтскомандами, що працювали на цьому полі смерті. Цей звір ходить тут упевнено, не поспішаючи. Хижо зирить па всі боки, часто зупиняється, підскакує до того чи іншого в’язня і б’є києм несамовито, з садистською насолодою. Бити — його робота, і він «працює», доводячи есесівцям, що недаремно їсть відбірний харч з есесівської кухні. Тільки якимсь дивом він не побачив і не відчув, що сталося щойно у нього за спиною. І Жора, і Кость заступили Володю від стороннього ока і, перелякані, з блідими обличчями, тихо вмовляли товариша заспокоїтись.
Жора раптом розсердився.
Ти думаєш,— дорікав він Володі,— що в мене руки не сверблять розправитись хоча б з одним із цих катюг? Ще й як сверблять! Та я ж стримуюся. Ну, вб’єш ти одного, а що зміниться? Нам усім кінець — та й більше нічого... Я наказую тобі, малюк, взяти себе в руки, дотримуватися дисципліни, бо ти не сам. Нас уже троє, а знайдемо підпільників — буде ціла організація. Без витримки, без дисципліни не можна. Хіба це не зрозуміло?
Я вже розумію, Жоро, але ж найшло щось на мене. Немає вже сил терпіти оце все...
Ну, гаразд, Орлятко, ти ж усе чудово розумієш,— вже лагідно заговорив Жора. — Ще трохи потерпи. Мусимо триматися! Треба!
Володя розумів це. Він бачив, що і в цих нелюдських муках людина все ж бореться за життя. Люди хочуть жити, тому що вони — люди і в кожного до останнього подиху не згасають думки й почуття. Пекуча ненависть до фашистів підтримує їхні фізичні й моральні сили. Кожен прагне своїми очима побачити розгром цієї нечисті, бути свідками і учасниками великої перемоги, в яку вірять і якої так гаряче бажають...
А Кость Соснін над силу копирсав лопатою, ледве тримаючись на опухлих ногах. Розуміючи його стан, Жора весь час намагався підбадьорити товариша. Дорікаючи Володі, Жора кивнув на Костя і сказав:
Йому ж, бач, важче, ніж нам, але він тримається й не розкисає, як ти. Скажи, Костю, і ти йому, щоб не робив дурниць і думав про товариство.
Без вас, хлопці, я б давно загинув,— сумно мовив Кость,— та вже відчуваю, що дні мої лічені. Це мені треба зробити те, що хотів зробити Володя, але так, щоб катюги не вчинили розправу над вами. Без мене ви протягнете довше, а мені вже однаково...
Тю! Хникати починає другий. Зараз же припини! — урвав його Жора. — Щоб я не чув більше таких розмов... Хлопці, дорогі,— лагідніше попросив він,— згадайте, хто ви, про свої мрії згадайте, про Батьківщину... Ми не маємо права пасувати ні в яких випробуваннях. Ми ж усією душею комсомольці, і нас жде боротьба... Справжня...
Ти, Костю, не мели дурниць,— підтримав Володя Жору. — Не впадай у відчай. Нам треба разом триматися. Ти слухай Жору, він у нас головний командир, і будемо разом триматися з усіх сил, шукати підпілля, а тоді вже легше буде...
Хоч серед в’язнів люто металися наглядачі, розмахуючи нагаями, робота посувалася мляво. Не так-то й просто змусити працювати вкрай виснажених людей. Так буває, коли періщать загнану клячу: скільки б не били її, а вона — ні з місця. Стоїть собі, понура і байдужа до побоїв, бо вичерпалися останні сили і їй уже й сам білий світ не милий... Отак і в’язні. Працювали здебільшого очима, а не руками, крадькома зирили на всі боки, щоб не прогавити небезпеку — наближення капо або есесівця. Кожен в’язень спирався на держак лопати животом, щоб легше було опухлим ногам, і переступав з ноги на ногу, вихилитуючись над лопатою і створюючи видимість, ніби ворушиться, тобто працює. Так і тупцювали, поки не з’являлася небезпека. Якщо наближався капо чи есесівець, хтось неголосно подавав умовний сигнал російським словом «ветер». Усі, хто його почув, починали ворушитися хутчіше. Сигнал передавався далі, посилено шурхотіли лопати, паче по рядах і справді прокочувався подих вітру. А там, де проходило начальство і мелькали киї наглядачів, зчинявся шарварок: скрипіли тачки, тріщали носилки, дзвеніли лопати, шурхотів пісок — кипіла робота! Та за спиною есесівців і наглядачів «ветер» відразу ж вщухав, хоча ніби всі й метушилися, працювали. Невільники намагалися будь-що зберегти сили, хоч часточку енергії, бо така часточка — це ще година, а може, й день життя. До того ж хто хоче працювати на ворога? Російське слово «ветер» стало мовби сигналом мовчазного саботажу і паролем інтернаціональної солідарності бранців, зігнаних сюди з усіх усюд окупованої й уярмленої гітлерівцями Європи.