Їх мало — всього двадцять вісім чоловік. Бачу їх дуже рідко, але знаю, що вони дружні — як одна сім’я. Всі вони політичні, з червоними вінкелями. З них добрі теслі. То працювали в есесмістечку, а тепер будують тринадцятий блок. їх як спеціалістів часто використовує есесівське начальство, тому й поселилися вони в центральному блоці, де живуть проміненти. Проте табірна аристократія не захотіла, щоб якісь теслі, та ще й не німці, проживали разом з ними в одному приміщенні, то чехи відгородили собі невеличку частину центрального блоку. Зробили щось на зразок кімнати з окремим ходом, прорізали двері в глухій причілковій стіні, якими користуються тільки чехи та я. З дозволу лагерфюрера чехи зробили й для мене окрему кімнатку. Вона править мені і за художню майстерню, і за житло.
О, то лагерфюрер про вас піклується!
Аякже, я ж розмальовував віллу лагерфюрерові. А інколи доводиться навіть писати портрети деяких есесівців з натури. А де це все робити, де зберігати мольберт, підрамники, фарби, клей, лаки, пензлі?
А які у вас стосунки з сусідами?
Ці чехи — гарні люди. Біля них і я почуваюся не самотнім. Правда, бачимось ми рідко — вони від апелю до апелю працюють. Уміють працювати. І дисципліна у них — просто дивовижна. Свого капо слухаються, бо він ніколи ні на кого й не крикне. Культурні люди. Особливо капо Карел...
Почувши це ім’я, Володя мало не скрикнув з радості: адже Карела, саме Карела вони з Жорою так довго шукають!
А ви не знаєте, Еріх, працюють сьогодні чехи чи відпочивають?
Нібито відпочивають. А навіщо вони тобі?
Розумієте,- коли мене з моїм другом Георгом відправляли з Освенціма сюди, один чех попросив нас знайти в цьому таборі його земляків...
Ну, це житейське діло. Я проведу тебе до них.
Дуже вдячний буду вам, Еріх...
Табличок їм вистачило метрів на двісті, тому Еріх поспішив у свою майстерню. А Володі нетерпеливилось порадувати Жору. Біля другого блоку він попросив Еріха почекати хвилину, а сам кинувся в барак.
Жора лежав на нарах зажурений і Володю зустрів похмурим поглядом.
Чого радієш? — запитав байдуже.
Ти не повіриш, Жоро... Чехи знайшлися!
Не жартуй так жорстоко, малюк.
Які жарти? Вставай скоріш!
Невже?! — ледь видихнув Жора і миттю схопився з нар. — Де вони?
Ходімо покажу, але спершу познайомлю з одним гарним чоловіком...
Еріх і Жора потиснули один одному руки.
Ну що ж, ходімте, познайомлю вас з чехами.
Дуже вдячні вам, Еріх,— розчулено мовив Жора. — З вами, мабуть, піду лише я, а Володя тут початує на всяк випадок...
Гаразд. Я не прощаюся, Вальдемаре...
Володя місця собі не знаходив від збудження. Але радість од звістки про чехів ні-ні та й потьмарювалася стурбованими думками: «А може, це й не ті чехи, не той Карел?» Володя нетерпляче чекав Жору, а його все не було. «Невже знову якесь нещастя?» — гарячково думав юнак, тривожно снуючи уздовж барака.
12
Жора повернувся лише через годину — радісний, збуджений.
Тепер можна жити, малюк! — обійняв товариша. — Я говорив з чехами, з Карелом. Які чудові люди! Та що казати — побачиш сам. Не відпускали мене, поки не пообідав з ними. А зараз тебе нагодують. Ходімо, вони нас чекають. А. втім, зажди. Треба домовитися з кимось із придурків, відкупитися аж до вечірнього апелю. Ось пачка сигарет — найдорожча валюта. Нею можна підкупити будь-якого штубового. Це Карел мені дав...
Ледве встиг Жора це сказати, як з «панської» штуби викотився штубовий на прізвисько Маткабоска. Він був п’яненький, збуджений грою в карти, від якої відірвався лише по нужді.
На ловця і звір...— шепнув Жора і, знявши шапку, поспішив назустріч штубовому.
Високошановному пану штубовому доземний уклін і найліпші побажання,— артистично підлабузнився Жора.
Що тобі треба? — вибалушився Маткабоска.
Лише секунду вашої світлої уваги.
Секунда вже минула.
Ваша свята правда! Час летить, і піхто зупинити його не може — закон природи,— не моргнувши, сипав Жора.
Ось лусну тебе поміж вуха — і час зупиниться для тебе назавжди! Це також буде закон природи.
Ваша свята правда! Та перед тим хочу засвідчити, що поважаю пана штубового на ділі. Ви ж знаете, як приємно викурити гарну сигарету. Насолода! Блаженство!
І ось маєте пачечку — цілих двадцять штук! — Жора, ніби фокусник, витрусив з рукава і дав Маткабосці пачку високо-сортних сигарет.
О-о-о! — сторопів той.
А то ж як? Слів на вітер не кидаю,— закопилив губу Жора.
Молодець! А я думав: якийсь пришелепкуватий липне до мене...
Що ви, пане штубовий! Таке скажете... Колись я був непоганим організатором [19]. Останнім часом, правда, трохи прихворів, але, дасть бог, оклигаю, то ще роздобуду. Так що це не остання пачка. Найвищий гатунок — «Амарела»!
Ну, ти просто молодчага! — захоплювався Маткабоска, милуючись пачкою.
За комплімент дякую,— вклонився Жора. — Хочу просити вас, щоб відпустили мене з братом до вечірнього апелю. Самі розумієте: під лежачий камінь вода не тече. Треба трохи повештатись по табору, роздивитися, де, що і як...
Гаразд! Тільки не забувайте, що за запізнення на апель — сто ударів києм. А найміцніший організм витримує не більше тридцяти. Ясно?
Як божий день, пане штубовий.
До центрального блоку хлопці мов на крилах летіли. Як швидко з’являється надія! Від хвилювання у Володі аж ноги тремтіли, коли переступав поріг чорного ходу. В маленькому коридорчику він тихо постукав у двері, на які показав йому Жора, і перед ним постав кремезний сивий чоловік з мужнім обличчям і уважними сірими очима.
Прошу,— запросив він до оселі.
Володя дивився в його привітні очі і не помічав нічого довкола: ні охайної кімнати з двоярусними дерев’яними ліжками, ні величезного стола посеред кімнати, за яким сиділи люди.
«Ми їх знайшли! Нарешті ми їх знайшли!» — гарячково пульсувала одна-єдина думка. Тремтячими ногами Володя ступив до кімнати і, навіть забувши привітатись, запитав:
Ви — Карел?
Так, я Карел,— усміхнувся чоловік.
Над Влтавою гарні світанки,— чітко сказав Володя чеською мовою. Цей таємний пароль хлопці одержали від чеського комуніста Йожефа ще в Освенцімі.
І влітку, і взимку,— відповів Карел.
Відгук на пароль правильний. Руки у Карела міцні, як у молотобійця, з твердими квасолинами мозолів.
Так ось який він, Орлятко! — гуде басом Карел і сяє Володі своїм усміхненим лицем. — Ніколи б не подумав, що такий юний...
Володя ледве стримувався, щоб не розплакатись — від розчулення, від того, що вони з Жорою таки знайшли дру- зів-підпільників.
А тепер, дорогий Орлятко, знайомся з моїми хлопцями, вони будуть і твоїми друзями,— схвильовано сказав Карел.
Чехи підходили до Володі, тиснули йому руку, називали себе: Януш, Ян, Марек, Фьодор, Пьотр, Гнеха, Чешніва, Франек, Франтек, Отто, Водічка, Новак, Новотний, Фіалка, Свобода, Гонка, Счастпий, Кемпка, Чех, Герак... Як приємно було дивитися на прості, відкриті обличчя чехів, щирі посмішки, бачити в їхніх очах доброзичливість, співчуття. Всім єством Володя відчув тут атмосферу згуртованості, справжньої щирості, чуйності і доброзичливості.
Його посадили за стіл, поставили перед ним добрий кухоль ерзацкави і цілу миску нарізаного хліба. Він не вірив своїм очам, довго не наважувався взяти шмат хліба, бо від хвилювання страшенно тремтіли руки.
Сміливіше, Орлятко, їж, не соромся,— припрошував Карел. — Ми вже пообідали. Як бачиш, ми поки що не голодуємо...
Ще вчора в арбайтскоманді Володя жував напівсуху траву, а сьогодні, до цієї зустрічі, здавалося, вже помирав з голоду. І ось перед очима — життєдайний хліб, та ще й досхочу! Юнак мало не знепритомнів. Жора напроти усміхається йому, підбадьорює. А йому важко усе це збагнути, повірити в реальність щастя...
Однак почав їсти, стараючись не зронити ні крихти, на очі набігали сльози...
Чехи тихо перемовлялися між собою, делікатно намагалися не дивитися на Володю, щоб не соромився, а зустрічаючись з його поглядом, підбадьорююче кивали йому: мовляв, не тушуйся, тут усі свої.
Яке то щастя — мати справжніх друзів! Вони підтримають тебе, розрадять, поділяться з тобою останнім куснем хліба...