Ну, слава богу, живий, а то я так налякався,— полегшено зітхнув Карел і відразу ж заміряв товщину бетону. — Тридцять п’ять сантиметрів! Нічого собі стіночка! Так, це межа табору, і ти перший її досяг. Вітаю, Орлятко! Ох і везучий же ти хлопець!
От бачите, а ви хотіли списати мене...
Вони були радісно збуджені, гаряче тиснули один одному руки. Така подія!
Братці, будемо вважати цей день нашим святом, а Володю — іменинником! — урочисто виголосив Водічка, який приповз до них у забій.
Володя поповз по тунелю до барака. Від радості йому хотілося і сміятись, і плакати.
Нагорі його обіймали, поздоровляли, а хлопець почувався так, як і тоді, коли він, помираючи від ран і голоду, знайшов у собі силу віддати свою порцію баланди незнайомому хворому, старому єврею в центральному освенцім- ському таборі чи коли вже тут порятував від неминучої смерті Петра Панасюка. Звичайно, це випадковість, що він перший досяг бетонної стіни і пробився за межі табору, але все ж таки...
Побратими раділи, як діти. Так, це була велика радість: тунель уже прорито за дріт! їх вартують озброєні до зубів бандити, на них націлені десятки кулеметів із сторожових веж, бранці оточені багаторядною смугою колючого дроту під струмом високої напруги і навіть бетонною стіною, опущеною глибоко в землю, а вони, наперекір усьому, таки пробилися на волю! Титанічними зусиллями, вмиваючись потом і кров’ю, щохвилинно ризикуючи життям, все ж таки вивели тунель за межі ненависного табору. «Ми вже за дротом!» — кожному дзвеніла яскрава, як сонце, думка.
18
Володя стояв на посту біля вікна барака і спостерігав. Звідси видно майже всю територію табору. В цю післяобідню пору табір здавався зовсім безлюдним, бо майже всі в’язні працювали в арбайтскомандах, а проміненти, поховавшись у блоках, відпочивали. Біля вікон і дверей чатували їхні власні спостерігачі, щоб не прогавити появу есесівців, особливо якого-небудь блокфюрера.
Спостерігачами у них завжди були штатні холуї, яких всі називали піплями, тобто лакеями в найгіршому розумінні цього слова. Вони охороняли сон своїх патронів, а за це одержували баланду і хліб. Ніщо інше їх, звичайно, не обходило — аби тільки нажертися. Щоб утриматися на цій «ситній посаді», щоб вислужитися перед своїми покровителями, вони часто «продавали» тих чи інших в’язнів, зводили на них наклепи. Найчастіше жертвами піплів ставали ті, хто ставився до них з відвертим презирством. їх ненавиділи всі в’язні. В таборі не було слова принизливішого, ніж дошкульне «піпль». Неперекладне слово швидко вжилося в усі мови, але смисл його не мінявся: сволота, якої світ не бачив.
Пійлі водилися в усіх таборах. Здебільшого це були юнаки або молоді мужчини — вузькоплечі, товстозаді, похітливі, з масляними очицями, з рабськи улесливим або нахабним поглядом, в залежності від того, на кого дивився піпль: на можновладця чи на рядового в’язня. Серед піплів нерідко траплялися справжні гермафродити, які вже самою своєю зовнішністю викликали глибоку відразу й огиду.
Особливо набридали піплі чехам, бо часто приходили до тринадцятого блоку й намагалися виклянчити або вкрасти що-небудь із теслярського інструменту, лаків або фарб. Чехи кількох уже відлупцювали й налякали лагерфюрером, який за крадіжку державного майна одразу ж вішав злодіїв. Проте деякі ще навідувалися. Ось і зараз один підійшов до барака. З великою насолодою Володя вліпив би йому кілька боксерських ударів, та не варто руки бруднити. Обмежився тим, що налякав есесівцем, який нібито перебуває в бараці. Піпль блискавично щез. Заповітний день, про який жагуче мріяли всі побратими, наближався. Вони охрестили його днем «зет» — останньою літерою латинського алфавіту. Він і справді мав стати їхнім останнім днем у таборі. Сама ж операція закодована словом «Бескиди», бо втікачі планували прорватися у гори.
Після перезмінки до Володі підійшов Жора — увесь в грязюці, мокрий від поту, бо щойно виліз із тунелю.
Мрієш, малюк? Чи бачиш он там, вдалині, синю смужечку лісу? Ще кілька днів і — воля! Дріт не перед очима, а за спиною. І ніяких боксерів, зеппів, шакалів, ніяких трупарень і ревірів, ніяких облав і селекцій, ніяких газ- камер і крематоріїв! Ех, Орлятко... Чи пам’ятаєш ти, як пахне ліс, як дихає, як шелестить листям? Чи пам’ятаєш, як щебечуть пташки, як парує земля па світанку, як блищить роса в променях сонця?.. Ми з тобою ще погуляємо в лісі, ще полоскочемо клятих гітлеряків так, що тісно буде їм на білому світі!
Давай, Жоро, попросимо Карела, щоб дозволив узяти Петра. Невже ж ми його кинемо?
Звичайно, не кинемо!
Хлопці разом підійшли до Карела.
Ну як? — лагідно всміхнувся їм Карел. — Сяєте, як іменинники? Тепер уже скоро...
Карел,— рішуче почав Володя,— ми хочемо просити вас, щоб узяти з собою нашого земляка Петра Панасюка. Хлопець він надійний, не сумнівайтеся...
Карел почухав потилицю:
Змінювати плани небажано, але подумаємо. Давайте краще порадимося з усіма. Якраз сьогодні після роботи зберемося, визначимо день «зет», розробимо маршрут... Продумайте все детально, жду від вас пропозицій і порад.
Увечері поставили біля вікон двох спостерігачів, посідали на соснові стружки в тісний гурт. Першим говорив Януш Кемпка. До війни він був кадровим військовим, служив у чехословацькій армії капралом санітарної служби.
Кемпка доповів про наявність продуктів і медикаментів, яких було обмаль.
Простирадла порізати на бинти, розфасувати в пакети і роздати кожному. Треба збільшити запаси продуктів і медикаментів. В день «зет» усі стамески заточити, перетворити їх на кинджали чи багнети. З собою забрати всі сокири й молотки, трохи цвяхів, вірьовки, шпагат. У поході все знадобиться: можливо, доведеться споруджувати плоти чи курені, а може, й ноші.
Кемпка додав, що як лікар він дуже стривожений фізичною і нервовою перевтомою людей, а тому запропонував не прискорювати роботу, бо попереду — тяжкий багатокілометровий марш-кидок. Після Кемпки говорив Карел.
І все ж таки, товариші, я вважаю, що нам доведеться прискорити роботу. В будь-яку хвилину можуть виникнути непередбачені обставини. Сьогодні працюємо тут, а завтра нас можуть загнати на інший об’єкт. Тоді загине все. Тому я прошу вас прискорити темп робіт, зробити все, що в наших силах, і навіть більше...
Затим Карел повів мову про вирішальний день «зет». Як у той день, а точніше — в ту ніч, зібратися усім у тринадцятому блоці, біля входу в тунель? Як непомітно вибратися з блоку, де мешкають чехи? Адже там один тільки староста табору Бруно займає дві кімнати, а його обслуговують десятків зо два різних піплів. А ще ж сотні дві промінентів, які вдень відсипаються, а вночі ріжуться в карти, пиячать і займаються розпустою. Хтось та помітить, як ціла команда чехів серед ночі залишає блок і кудись іде. Може, варто спробувати переконати старосту табору, щоб дозволив чехам ночувати в бараці, який вони будують? А чим це мотивувати? Тим, що, мовляв, розкрадають інструмент і дефіцитні матеріали? А якщо Бруно скаже, що для охорони досить двох чоловік? Піти на ризик і перебігти вночі без всякого дозволу? Але ж помітять есесівці на вежах, увімкнуть прожектори, а то ще й сіконуть з кулеметів. Або, в кращому разі, зчинять тривогу, накажуть підняти руки вгору і стояти так до ранку, а вранці передадуть порушників лагерфюреру...
Довго міркували, але ніхто нічого конкретного запропонувати не зміг. Стосовно ж маршруту всі були одностайні: прориватися на Остраву. Але чомусь висловлювали впевненість, що на дорогу вистачить три дні. Володя був вражений тим, що чеські товариші, досвідчені конспіратори, розробивши такий реальний план втечі, виявилися наївними у визначенні строків марш-кидка. Досвід — найкращий учитель, а в них ще не було досвіду втеч, і тому Володя вирішив висловитися, підказати побратимам. Було трохи незручно, що він, наймолодший, береться вчити старших, але ж мовчати було б злочином.