Я ваш блоковий. А це значить — усім вам і отець, і матка, і бог, і дідько. Іще над вами буде двоє моїх помічників — штубових. З ними ви скоро познайомитесь. Кар’єр — ваше житло. Сонце, пісок — все, як на приморському пляжі. Що ще треба? Ще будете в мене тренуватися, загартовуватись. Хто здумає симулювати — в трупарню. Ясно?
Всім було ясно, що Псякрев — закінчений дегенерат з числа тих польських фольксдойче, які, опинившись в Освенцімі, запобігливо служили есесівцям. Псякрев не відзначався винахідливістю. «Тренування» його зводилось до того, щоб по команді «лягай!» миттю впасти на пісок, а по команді «встати!» ще швидше схопитися і стати в стрій. Головне — чітко і блискавично виконувати команди.
За «тренуванням», як за цікавим видовищем, спостерігали есесівці зі своїх сторожових веж і голосно реготали. Псякрев, ніби оскаженілий пес, накидався на всіх підряд, бив своїм гумовим києм із свинцевим наконечником, яким легко проломити череп. Рятуючись від нього, в’язні збивали один одного з ніг і, побиті, закривавлені, вже не могли зіп’ястись на ноги, стати в стрій. Таке «тренування» тривало цілу годину. П’ять невільників убито на смерть, десятки покалічених, а решта — ні живі ні мертві...
Молодець, блокельтестер, молодець! — реготав есесівець з вежі. — Поворуши ще правий фланг, першу сотню — там багато ледацюг. Нагрій так, щоб не пліснявіли!
І Псякрев аж із шкіри пнеться, аби догодити, адже для нього наймізерніший есесівець — найвищий повелитель. І знову: «Лягай!», «Встати!», побої, стогони, зойки, прокляття...
Володя й Жора, хоч і уникли ударів, ледве трималися з останніх сил. Здавалося, ще одна-дві команди — і вони більше не встануть або ж кинуться разом на цього душогуба, а там будь що буде.
Та вибився із сил і сам Псякрев. Лють давила його так, що аж хрипів, надсадно сопів, а червона пика сходила потом. Він важко поліз угору по схилу кар’єру, а замість нього з’явився помічник — кривоногий, куций, хоча й кремезний катюга з глибоко посадженими, безбарвними, метушливими очима злодія, які все встигали помічати. Цього також на диво влучно охрестили Шакалом.
Піщаний кар’єр з мешканцями офіційно називався «карантинним блоком». Як і в інших блоках, тут був свій блоковий і два його помічники — штубові. Оскільки в таборах смерті карантинні блоки, як і штрафні команди, вважалися закладами «особливого перевиховування в’язнів», па посади «вихователів» призначалися перевірені кадри з числа садистів і вбивць. Так було й тут, з тією лиш різницею, що трійця «вихователів» жила не при своєму підопічному блоці, тобто не в кар’єрі, а разом з концтабірною аристократією. На службу в кар’єр приходили по черзі, змінюючи один одного. Поки один муштрував і мордував кар’єрників, двоє інших в цей час відпочивали: грали в карти, брали участь у п’яних оргіях табірної верхівки тощо. Отож і зараз Псякрев, стомившись, пішов відпочивати, а Шакал зі свіжими силами взявся до діла.
Вишикувавши в’язнів, кривоногий кат прискіпливо оглянув їх своїми метушливими очицями, перекинув з руки її руку гарно сплетений шкіряний нагай і, враз визвірившись, кинувся шмагати по обличчю, по шиї високого в’язня, який стояв у другій шерензі. Чим той провинився, відомо було лише самому Шакалові. Може, тим, що був ставний, високий...
Я навчу вас дотримуватися дисципліни і зразкового порядку! Ви будете плазувати перед своїм начальством, ви навчитеся ходити строєм! Слухайте наказ: в тому кінці табору потрібен пісок. Будемо носити туди пісок! Строєм, у ногу! Зберігати ідеальне рівняння! Мютце аб! [9]
В’язні зірвали з голів свої смугасті чепчики й заметушилися, набираючи в них пісок. Потім, тримаючи їх у руках, ніби дорогоцінні вази, строєм рухалися у далекий закуток табору, там висипали на купу і поверталися у кар’єр за новою порцією. Уся територія табору являла собою піщану пустелю — скрізь сипучий пісок, ніде ні деревця, ні латочки трави. Гольцшуги в’язнів грузли в гарячому піску, пісок набирався у те дерев’яне взуття й до крові натирав ноги. А Шакал, лютуючи, метався уздовж колони, шмагав нагаєм і верещав:
Я вас навчу працювати! Ви в мене згадаєте усіх святих! Йти треба як на параді, як біля Бранденбурзьких воріт!
Через кілька годин Шакала змінив інший кат. Високий, верткий, з неймовірно довгою шиєю і дрібним, як кулачок, зморщеним лицем, він був схожий на змія. Як і попередні двоє, цей також сповідував відвертий садизм. Всі троє ніби змагалися між собою в жорстокості.
Знущання тривали. До вечора в’язні своїми смугастими наголовниками наносили величезний пагорб піску. За цілий день вони не мали в роті ні крихти їжі, ні краплі води. Увечері їх ледь живих загнали в кар’єр. Володя вже не відчував свого тіла, збайдужів до всього на світі, хотілося лише впасти на пісок, розчинитися в ньому безслідно, нічого не чути, не бачити, не думати. Так само почувався і Жора, але ще тримався, раз по раз розкутурсував Володю, ніби повертаючи хлопця до життя. Хоча Жора й менш загартований фізично, зате старший аж на два роки, і Володя з перших днів прийняв його братню опіку. Побачивши, що молодший товариш ніяк не реагує на його підбадьорювання, Жора вдався до вже випробуваного засобу. Він не співав, а проникливо продекламував кілька рядків їхньої улюбленої пісні: «Орленок, орленок, взлети выше солнца»... Володя розчулено притулився до товариша і вже сам, заспокоюючи його, казав, що вони все ж не самотні на цьому білому світі, що, може, й доживуть до світлих днів перемоги...
На вечірній апель [10]з’явилася вся трійця: Псякрев, Шакал і Змій. Знову свистіли шкіряні нагаї, гупав по кістках в’язнів гумовий кий... Нарешті на високій щоглі посеред табору заревіла сирена, сповіщаючи відбій. Жахливий конвейєр смерті і мук тимчасово пригальмовувався, щоб на світанку знову розкрутитися на повну силу.
Була вже глибока ніч. Байдуже мерехтіли в небі далекі зорі. Перша роса зволожила пісок кар’єру, і невільники вкладалися спати тісно один коло одного, щоб хоч трохи зігрітися. Влягалися вони на дні кар’єру, ніби в чорній безодні. Настала моторошна тиша, в якій зрідка живим болем витали зойки, стогони, розпачливі зітхання або й судомливий скрегіт зубів нещасних в’язнів, що люто страждали навіть уві сні.
Володя і Жора, щільно притиснувшись один до одного й підібгавши ноги коліньми до грудей, намагалися заснути, але сон не йшов. Боліло все тіло, свинцева втома скувала кожен м’яз. Від нервового напруження гупало в скронях, гостро боліла рана у Володі на голові.
Ти спиш, Жоро? — пошепки спитав Володя.
Ще ні. Треба б заснути, а не можу. Усе тіло ломить, голова болить...
Я також. Голова наморочиться, а сон не йде.
Треба заснути. Сьогодні витримали, тепер нове завдання: витримати й завтра. Іншого шляху в нас немає. Людське життя тут важить не більше ніж піщинка цього кар’єру. Оце тобі фашизм у дії. А що ми знали про фашизм до війни у школі? Майже нічого.
Чого ж,— спробував заперечити Володя,— дещо розказували. Навіть збирали пожертвування для тих, хто постраждав від фашизму. Пам’ятаю, під час подій в Іспанії, я тоді був у третьому чи четвертому класі, вчителька розповіла про трагедію іспанських дітей і просила збирати кошти на допомогу. Я розбив тоді свою скарбничку, дістав з неї заощадженого карбованця й віддав на допомогу іспанським дітям.
Карбованця віддав? — гірко всміхнувся Жора. — Та треба було б на погибель фашизму віддавати все — навіть останню сорочку.
А ми хіба не віддавали? — розсердився Володя.
Віддавали,— зітхнув Жора. — Та наших сорочок виявилося замало...
Ну, ти завів розмову... Щоб ти знав, до війни мені ледве виповнилось п’ятнадцять років. Я був шмаркачем, піщинкою в морі, а ти...
А я, хоч і старший на два роки, теж був піщинкою в морі. Ми обидва були піщинками в морі, а тепер стали піщинками в цьому проклятому кар’єрі...
Нічого,— тихо відповів Володя. — Наша армія вже б’є цих гадів і жене геть з рідної землі!
Це чудово, що жене, і я вірю: скоро не буде на землі фашистської нечисті. Але ж як гірко, що пустили їх аж до самої Волги і тепер великою кров’ю відвойовуємо втрачене... Може, й ми не були б тепер, як і мільйони інших радянських людей, у фашистських катівнях...
Як це «пустили», Жоро? Хіба не знаєш, що люди боролися, гинули, відступали з боями? Якби можна було не пустить, то не пустили б... Ти ж сам воював — хіба ти хотів пустити фашиста на нашу землю чи опинитися тут?