Вибач, Еріх! На жаль, не маємо ні хвилини. Дякуємо за все. Давайте швиденько зміряємо, яких розмірів має бути портрет. І втовкмачте цьому фюрерчикові, що рама повинна бути масивною, простою і строгою, як портрет і оригінал,— мовляв, це відповідатиме сучасному націонал-соціалістському стилю.
А для чого це потрібно? — здивувався Еріх.
Для того, щоб цей бовдур не примусив нас робити йому раму з різними завитушками. Інкрустація — річ копітка і складна, а в нас немає часу. Відбухаємо йому масивну і просту, як труна, раму, ще й пофарбуємо її в чорний колір. От і все. Еріх засміявся.
Гаразд, так і зробимо.
Ще не сіло за обрій сонце, а рамка для портрета була вже готова. Сам Бруно приперся ще раз, прискіпливо обдивився раму, але лишився задоволений. Наказав віднести раму художникові і пообіцяв за роботу два буханці хліба. Один із теслів відніс раму, а інший пішов до Вальтера по хліб. Наказ Бруно Вальтер виконав по-своєму: замість двох буханців дав десять.
Увечері Володя і Жора, як завжди, понесли Петрові продукти. Той уже чекав біля барака. Відійшли па безлюдне місце, сіли на землю, виклали харчі. Але цього разу Петро не накинувся на їжу, а, оглянувшись на всі боки, зненацька ошелешив хлопців:
Спасибі вам, побратими! Ви врятували мене від загибелі, і я зобов’язаний вам життям. А тому прошу мені вірити... З ваших натяків я здогадався, що ви задумали втечу. І не заперечуйте, я знаю... Учора в бараці біля входу хтось вкрутив потужну лампочку, і в її світлі я помітив у вашому волоссі свіжу глину і тирсу. І я згадав, що бачив якось, як ви бігли в тринадцятий блок, де працюють чехи. А в усьому таборі ніде не знайдеш глини — скрізь лише пісок... Я одразу здогадався: ви разом з чехами риєте підкоп? Учора тільки не наважився вам про це сказати... Благаю вас: не кидайте мене, візьміть із собою! Хлопці пригнічено мовчали.
Ти нікому про це не бовкнув? — нарешті спитав Жора.
Та краще повіситися, ніж виказати своїх рятівників! — схвильовано відповів Петро.
Ось що, Петре, нікому ні звуку! Інакше...
Могила! — заприсягся Петро, стукнувши кулаком себе в груди.
Хвилин через п’ять Володя і Жора доповідали Карелу про розмову з Петром. Карел спокійно сприйняв їхнє повідомлення:
Думаю, Петро не підведе. А стосовно глини і тирси — ми, звичайно, тюхтії: захоплюємось, втрачаємо пильність. Та що поробиш, коли по сім разів на день доводиться оголошувати тривогу... За всім не вгледиш. Ну, нічого, лишилося відмучитись одну ніч і один день. До початку операції лише одна доба... Завтра приведете Петра сюди...
22
І ось настав жаданий день «зет» — 28 вересня 1943 року. Він випав на вівторок. Вранці похолодало, але на небі не було ні хмаринки, після обіду стало навіть припікати. Радувало й те, що ночі стояли безмісячні, темні. Здавалося, сама природа допомагає сміливцям.
А вони вже закінчували усі приготування. Запасені сухарі розфасовані по невеличких пакетах, які могли поміститися в кишенях. З трьох мішків зшито шість рюкзаків — по три на кожну групу. В рюкзаки покладено медикаменти, саморобні бинти, вірьовки, шпагат, запас солі, консерви, кілька пачок маргарину. Крім того, кожний матиме при собі два індивідуальні перев’язувальні пакети. Бинти зроблені з порізаних простирадл, але все ж таки це бинти. В останні хвилини будуть наточені стамески — це теж зброя, і вона діятиме в руках сміливців,— Володя в цьому не сумнівався,— безвідмовно.
Отже, до вечора треба закінчити обладнання барака, бо ж начальство обов’язково перевірить, чи виконано наказ. А вночі тунель вивести на поверхню. Затим — сама операція: по черзі вибратися через тунель на поверхню, за дріт і есесівські вежі, а потім по-пластунськи тихо відповзти метрів на двісті. Далі — босоніж бігти в ліс, і вже там розділитися па дві групи. До світанку необхідно подолати якнайбільшу відстань в напрямку Східних Бескидів — скільки вистачить сил. Отака була програма дій.
В обід знову одержали цулягу. їли зосереджено, мовчки. Деякий час у бараці панувала гнітюча тиша, і, щоб розвіяти її, Карел попросив Жору заспівати. І Жора тихо заспівав пісню, яку так любили чехи, яка нагадувала їм про уярмлену батьківщину:
Горо, горо, висока йсі,
Ма, паненко, вздалена йсі,
Вздалена йсі за горама,
Вадне ласка мезі нама [22].
Затамувавши подих, вслухалися чехи в рідну пісню, як у голос вітчизни. На обличчях — горе і радість, гордість і біль. А пісня лине тихо, чисто, виразно в глухій порожнечі величезного барака й немовби оновлює побратимів світлою надією. Здавалося, та пісня несподівано прилетіла з-за колючого дроту, із давнього мирного життя, з далеких просторів рідної землі, знайшла тут, у таборі смерті, своїх знедолених синів і втішає їх, голубить любов’ю і ласкою...
Спасибі, Георг, спасибі від усіх нас! — розчулено мовив Карел, по-батьківськи пригорнувши Жору.
Спасибі й вам, друзі, за братерську підтримку,— вдячно потиснув йому руку Жора.
А зараз, товариші, за роботу! — уже діловито розпорядився Карел.
Працювали як ніколи і водночас із тривогою чекали візиту ненависного Бруно, який мав перевірити і прийняти роботу. Та й чи є на світі люди, які змогли б не хвилюватися в такій ситуації? Дивлячись на змучені, стурбовані й зосереджені обличчя побратимів, Володя відчував щемну жалість до них: як змучилися всі... Та все ж щастя, воля так близько, поруч — і кожен ще з більшим шаленством накидався на роботу...
Лагерельтестер Бруно після обіду мав звичку години зо дві відпочити, потім освіжитися під душем, і тільки
після цього з набундюченим виглядом обходив табір. Робив це двічі на день: вранці, після розводу арбайтскоманд, і в другій половині дня. Знаючи це, чеські спостерігачі пильнували появу Бруно; були впевнені, що той неодмінно загляне й сюди. І справді, о четвертій годині дня Бруно вийшов із своєї резиденції і одразу ж попрямував до тринадцятого блоку: сьогодні закінчувався строк, визначений ним для теслярської бригади.
Сигнал подали вчасно. Усі встигли переодягтися, вмитися і хутко розсипалися по бараку, загупали молотками, завищали дрелями та пилками. Замелькали лопати — і в повітрі повисла хмара пилу, тирси. Це — «пилова завіса», щоб начальству не дуже хотілося тут затримуватись.
І ось на порозі Бруно. Він, як завжди, акуратно поголений, чепуристий у своєму ретельно випрасуваному чорному мундирі й до блиску начищених лакованих чоботях. В руці — незмінний шкіряний нагай. Після громового «ахтунга» Карел почав доповідати:
До дванадцятої години ночі усі роботи в бараці будуть закінчені. До першої години ночі тут буде прибрано, сміття зсиплемо в паперові мішки. А завтра можемо розпочати роботу па псарні.