Єдине, що ще в ньому жило, так це почуття обов’язку перед покаліченим Петром. Піклування про беззахисного і безпорадного друга повертали Володю до дійсності.
Прощаючись з Петром у день «зет», Януш Кемика дав покаліченому хлопцеві не тільки сигарети, а й цінну і точну інформацію стосовно штубового. І справді, штубовий дванадцятого блоку поляк Ягодзінський виявився людиною покладистою. А головне — він був запеклим курцем, і хлопці швидко знайшли з ним спільну мову. Усіх трьох він зробив позаштатними прибиральниками, давши такий інструктаж: з віником, совком і ганчірками залізти в найглухіший куток під нижній ярус нар і лежати там цілий день до повернення у табір арбайтскоманд. А в разі несподіваного нальоту есесівців робити вигляд, що прибирають під нарами. Хлопці, сховавшись у темному закутку й підклавши під голови ганчір’я, відлежувались цілими днями. Більше того, Ягодзінський давав їм щодня по мисці баланди. Цього було досить, щоб не померти з голоду, а Петрові — загоїти рани.
Так тривало цілих два тижні, поки не скоїлось нове нещастя: за ліберальне ставлення до в’язнів блоковий зняв Ягодзінського з посади й відправив поляка в штрафну команду па «перевиховання» до Зеппа, а той, познущавшись два дні з нової жертви, забив нещасного...
У таборі відбулось нове перетасовування в’язнів. За жорстокою іронією долі Петро потрапив до другого блоку, де колись гибіли Володя з Жорою, а двоє побратимів — у відбудований і щойно заселений тринадцятий блок.
Тут уже настелили нову підлогу, поставили на місце розібрані нари, а величезну траншею розритого тунелю — від барака за табірну огорожу — засипали землею, камінням і ретельно утрамбували. У бараці все було так, як і при чехах, навіть не встиг вивітритись запах соснових стружок, а довга смуга свіжоутрамбованої землі від барака за межі табору, на якій ще не встигла вирости трава, нагадувала про недавні події... Доля жорстоко глумилася з них: тепер хлопцям доведеться гибіти у цьому бараці, де знайома кожна дощечка. Краще б уже опинитися в чужому бараці чи в іншому таборі або й зовсім не жити...
Весь табір знав про те, що есесівці дверима ламали чехам пальці. Чув про це і Володя. І якась невідома сила тягла його, неначе магнітом, до цих дверей... Двері як двері. Колись Володя не раз стояв біля них з Карелом, Франтеком чи Янушем — спостерігали за табором. Він добре знав ці двері: діяла тюремна звичка запам’ятовувати деталі. І він пам’ятав кожну дошку, кожний цвях, щілину чи подряпину на цих дверях, де соснові дошки ще не встигли почорніти. Так, тут усе було знайоме до болю.
Те, що Володя побачив, змусило його схопитися за серце... Пази, стулки, шарніри, весь одвірок були забризкані кров’ю. Бурі плями засохлої і потемнілої крові навіки всмоктали соснові дошки.
Що з тобою? — стривожився Жора. І, подивившись туди, куди прикипів Володин погляд, стиснув кулаки — аж затріщало в суглобах. — Запам’ятаємо це!— сказав тихо і потяг товариша від дверей.
Цієї ночі Володя не міг заснути — перед очима стояли темно-бурі плями крові... Він перебирав подумки своє коротке життя, у пам’яті спливали обривки якихось епізодів, подій, картин — і тут же гасли, губилися серед пожеж, шибениць, тюремних казематів, павутиння колючого дроту. І тільки живі добрі очі чеських побратимів яскраво поставали перед ним. Минув лише місяць, як вони познайомилися, а Володі здавалося, що разом з чехами він прожив велике життя. Немає більше чехів, немає їхнього командира Карела... Лишилася тільки в душі тяжка порожнеча і ниюча рана в серці...
Його мучило безсоння. А о четвертій ранку підйом. Скільки їх уже було й скільки буде! Хоча ні, буде, мабуть, уже небагато. Проклятий табір швидко висотує життєві соки: не встигнеш оглянутися, як уже й на фініші, а там — крематорій, вогонь, гіммельскоманда... Конвейєр страждань і смерті тут чітко налагоджений. А крім цього, є ще й гестапо. Може, все ж краще кинутися на дріт, як Кость Соснін?.. Тільки хіба ж для цього боролися і страждали чеські брати? І хіба для цього ти страждав так довго і стільки вже витерпів? До біса капітуляцію! Боротися до останнього!
Частина друга
1
Після арешту чехів минув місяць. Володя з Жорою щодня й щогодини чекали на гестапівців, які з’являться із сталевими наручниками й повезуть туди, де вибивають зуби, трощать щелепи, ламають ребра, викручують руки, заганяють під нігті голки і цвяхи, б’ють і калічать до непритомності, доводять до божевілля. Хлопці жили як на вулкані, щохвилини чекаючи вибуху. Дні минали в хворобливому маренні. Про долю чехів ніхто нічого не знав і навіть не було ніяких чуток, неначе схоплені есесівцями втікачі безслідно зникли. Відомо було лише, що, за гестапівськими інструкціями, кожного втікача чи будь-якого іншого «злочинця» страчували саме в тому таборі, звідки вони намагалися втекти, і страчували неодмінно перед строєм в’язнів, щоб залякати, вибити з їхньої свідомості навіть думку про втечу. Це було одним з непорушних правил гестапівського терору.
Але минув уже місяць, а чехів не страчували. Отже, напрошувався висновок: розслідування цієї справи триває. Причиною затяжного розслідування могло бути лише одне: чехи не «розкололися», і їх продовжують катувати, намагаючись вирвати потрібні гестапівцям відомості. Про це моторошно було навіть подумати. Володя знав, що в кривавому страхітті катувань, у стані тяжкого марення людина нерідко вимовляє імена рідних, друзів. Він побував у багатьох фашистських тюрмах, витримав чимало допитів і пересвідчився, що гестапівцям часто вдавалося добувати потрібні їм відомості методом звірячих катувань. Інколи бувало й так, що в’язень на допиті не сказав нічого, але ось його кинули в камеру-одиночку на цементну долівку, голого, і він, покалічений, з поламаними кістками й кривавими ранами, з температурою до сорока градусів, починає марити. Уголос розповідає про себе все, про всі свої нещастя. Гестапівському слідчому залишається тільки сісти на стілець і спокійно записати почуте. Ось так усе те, чого гестапівці впродовж тижнів катуваннями не могли вирвати з вуст своєї жертви, раптом саме пливло їм у руки... А тут же не одна людина — двадцять вісім чоловік. Витримає один, другий, третій, а четвертий чи п’ятий може зламатися.
Це добре розуміли Володя з Жорою, подумки готуючись до найгіршого. І все ж таки у глибині душі в кожного жевріла слабенька надія. Так буває з людьми, яким загрожує смертельна небезпека або страта і вони охоче вірять в помилування або в якесь диво. Такі нещасливці самі придумують для себе всілякі фантастичні версії, на основі яких народжується спочатку полохлива надія, котра поступово переростає в упевненість. Хлопці перебирали в пам’яті відомі їм факти, коли зволікання із стратою зрештою оберталося помилуванням. І водночас розуміли, що всі ці факти й приклади не мали нічого спільного з фашистськими методами — есесівці й гестапівці ніколи нікому нічого не прощали. Інколи юнаки сподівалися на якесь диво, але все частіше провалювалися в чорну безодню відчаю і безнадії...
За останні два тижні вони побували в кількох арбайтскомандах, що працювали за межами табору: на будівництві доріг, на вирубці лісу, на викорчовуванні пеньків, на осушуванні болота і на будівництві електростанції. Каторжні роботи забирали останні сили, вкрай виснажували. За ці дні вони не мали бодай миски додаткової баланди, жодного шматочка хліба. Жили тим жалюгідним концтабірним пайком, що був розрахований на повільне вимирання в’язнів. Подаровані чехами сигарети давно вже витрачені на підтримку Петра, який потроху оклигав, і це було єдиною втіхою. Тимчасово перестали зустрічатися з ним, щоб не потрапити на очі придуркам з другого блоку.
Боялися тепер зустрічатися навіть з Еріхом, щоб не накликати небезпеку на художника. Навіть не наближалися до центрального блоку, щоб не потрапити на очі Зеппу, старості табору Бруно, геру фон Гольцу чи будь-якому іншому промінентові. Тікали й від кухні, де їх могли впізнати кухонні працівники: адже не раз одержували тут разом з Карелом продукти у Вальтера. Зрозуміло, що, вгледівши «воскреслих чехів», кухонні працівники вдарили б на сполох, і тоді вже порятунку не жди. Хлопці маскувалися, як тільки могли. їхні обличчя були забруднені до невпізнаності, а концтабірні чепчики насунуті аж на очі. Юнаки намагалися розтанути в масі в’язнів, загубитися, як дві піщинки в пустелі, до отупіння працювали в арбайтскомандах, щоб нікому не впадати у вічі.