їх вишикували в колону по одному і наказали йти до шибениці. Йшли вони повільно, з гордо піднятими головами. Страшенно покалічені, чехи все ж трималися з дивовижною гідністю. їх ніхто не підганяв — мабуть, есесівці вирішили, що в’язням необхідно переконатися в тому, що це саме ті чехи, а не підставні особи. Вони повільно йшли перед строєм, напружено вдивляючись у безкінечні шеренги й лиця, немов намагаючись увібрати в себе усю гіркоту і біль тисяч в’язнів. Карел ішов першим. Коли він порівнявся з Володею, їхні погляди зустрілися. В очах Карела спалахнула ціла гама почуттів: і радість цієї останньої зустрічі з Орлятком, і глибока печаль, і бажання підбадьорити хлопця.
Не плачте. Помирати не страшно. Ми чесно пройшли свій шлях,— сказав Карел, дивлячись у вічі Володі, а звертаючись до всіх, щоб не викликати ніякої підозри у конвойних есесівців. Затим, швидко глянувши на Жору, кинув ще одну коротку фразу: — Ми не зрадили вас, прощайте, брати!
Решта чехів, так само, як і Карел, звертали до в’язнів одну-дві фрази: «Прощайте, товариші!», «Помстіться!», «Свобода іде зі Сходу!..» Есесівці не звертали на це уваги: все одно зухвальці зараз будуть покарані...
Їх поставили під шибеницею. Над головою кожного звисав зашморг, перед ними стояли табуретки, а за спинами — капо. За Кареловою спиною став Зепп. Бандит нетерпляче переминався з ноги на ногу, потираючи свої довгі, як у горили, волохаті руки. На його перекошеній пиці блукала посмішка садиста, якому дуже приємні ці хвилини. Щоправда, ніхто не звертав уваги на вішателів. Погляди усіх були прикуті до чехів, які стояли чіткою шеренгою під шибеницею і в цю хвилину зовсім не схожі були на приречених. Вони трималися мужньо, спокійно, зосереджено, як тримаються справжні герої, які знають, на що ідуть на смерть. Стримуючи сльози, Володя з болем дивився на них, назавжди закарбовуючи в пам’яті і в серці риси дорогих побратимів.
Карел стояв на правому фланзі шеренги — спокійний, суворий і зосереджений, як і тоді, в день «зет». Він змінився лише зовнішньо: дуже посивів і постарів так, немовби за ці тижні прожив дуже довге і тяжке життя, пройти яке дано не кожному. Його вірні побратими теж пройшли крізь страждання й муки і тепер віддавали своє життя на вівтар Свободи. Вони стояли під шибеницею, як живі монументи па скорботному, гігантському цвинтарі залитої кров’ю Європи...
Спливали останні хвилини. Двадцять п’ять тисяч в’язнів уперше без примусу і без команди завмерли в жалобі, засвідчуючи свою глибоку шану героям. Есесівці занепокоїлися, бо ж ніякі інструкції не могли передбачити таку парадоксальну ситуацію. Інструкції вимагали, щоб в’язні и присутності есесівців стояли тільки струнко і обов’язково з непокритими головами. Зараз так і було. Усе нібито правильно, але ж урочисто-траурна тиша і кам’яна непорушність в’язнів усього табору набували тепер зовсім іншого смислу і значення... Втім, навіщо сушити собі мізки — інструкції дотримано, все гаразд. Бо ж як учить фюрер? «Солдат повинен уміти стріляти, вбивати і ні про що не думати — за нього думаю я». Гранично ясно. Отже, нехай думає начальство.
А начальство прибуло останнім. «Мерседес» лагерфюрера підкотив майже до шибениці. З нього вилізли семипудовий Кабан і... елегантний гер фон Гольц.
Ахтунг! Усім — струнко! — прогавкав Скрипаль і потішив назустріч з рапортом.
Йому як рапортфюрерові належало виголосити таку команду, і він її подав, але прозвучала вона недоречно, бо и так усі стояли струнко, затамувавши подих.
Товстелезний Кабан з трудом піднявся на майдан, відхекався, окинув примруженим поглядом кулеметників, Боксера, приречених чехів, застигле людське море і задоволено посміхнувся. Він був у доброму настрої: у таборі абсолютний порядок, поки що, слава богу, не сталося жодної втечі. Ну, а ось ці зухвальці зараз будуть повішені. Усе гаразд, як і має бути. Біля Кабана — улесливий Скрипаль, обидва семипудові черевата, обидва в парадних мундирах з іконостасами есесівських брязкалець, обидва схожі на якихось дивних клоунів з якоїсь далекої, давно вмерлої епохи. Позад них на деякій відстані — гер фон Гольц: поштиво схилив голову і скромно опустив очі. Вірний собі, він навіть на цій печальній сцені залишався артистом. Привезли його сюди як перекладача, аби переклав вирок гестапівського трибуналу всіма мовами Європи.
Кабан дістав з течки папірець і, осідлавши ніс окулярами, зачитав вирок. Гер фон Гольц без ніяких пауз, швидко і чітко, як кулемет, «прострочив» почуте кількома мовами. Приреченим наказали піднятися на табуретки. Знаючи, що тяжко покалічені чехи вже неспроможні це зробити, катюги-капо поставили їх туди й почали накидати їм на шиї зашморги. У мертвотній тиші чути було, як скриплять дошки під ногами вартового на найближчій вежі.
І раптом під шибеницею пролунало як грім:
Смерть фашизму!
Смерть собаці Гітлеру!
Прокляття катам!
Помстіться за нас!
Не забувайте загиблих!
Хай живе свобода!
Хай живе Радянський Союз!
Хай живе Червона Армія!
Хай живе братерство народів!
Прощай, Вітчизно!..
В цю передсмертну хвилину кожний з них спішив сказати живим своє останнє, найзаповітніше слово. Здавалось, вони звертаються до живих від імені мільйонів задушених, убитих, розстріляних, страчених, спалених, замучених, розтерзаних, від імені усіх жертв фашизму, які не дійшли до перемоги, але віддали за неї своє життя. І їхні слова звучали як заклик до нещадної боротьби з фашизмом!..
У Володі серце рвалося з грудей. Йому праглося зараз, аби розверзлася земля й проковтнула катюг, щоб рухнула шибениця, бетонні стовпи й колючий дріт, щоб сталося диво...
Але дива не сталось. Лагерфюрер махнув рукою, і кати вибили з-під ніг приречених табурети. Убивця Зепп, дарма що був обер-бандитом, цього разу загаявся і пізніше за всіх вибив табуретку з під ніг в’язня, і Карел встиг крикнути ще одну фразу:
Прощайте, друзі, прощай, Орлятко!
У Володі потемніло в очах і здавлений крик вирвався з грудей. Жорині пальці вп’ялися йому в передпліччя. На щастя, Володиного крику не почули есесівці, які голосно гелготіли поміж собою...
Стомлене сонце вже котилося за туманний обрій. Довгими косяками потяглися тіні від сторожових веж, бетонних стовпів і бараків. Осінній вологий туман стелився по землі важкою хвилею. І раптом стало пронизливо вогко і холодно. Пролунали різкі, як удари нагайки, команди: в’язнів розводили по блоках. Кабан і Скрипаль, немов сторожові собаки, стирчать біля шибениці, хижими очима спостерігають за колонами. Біля них шпалерами вишикувалися есесівці. Над ними висять страчені чехи. Як прокляття фашизму, як заклик до помсти...
2
Був кінець осені. Щоранку в морозному повітрі ліниво кружляли ажурні сніжинки — перші посланці недалекої зими, повільно опускалися на посивілі за ніч поля. Зима була вже не за горами. Від самої лише думки про це в’язнів починало лихоманити.
В один з таких листопадових днів Володя з Жорою попали в нову, щойно сформовану команду, яка мала офіційну назву «навантажувально-розвантажувальна арбайтскоманда об’єднаної фірми «Гаст». І в’язні, й капо називали її простіше: «Команда «Гаст». А то й ще коротше — просто «Гаст». У ній працювало півсотні в’язнів. Старшим у команді був форарбайтер поляк Аптек Сташевський — вродливий смаглявий юнак з виразними очима, густими й довгими, як у дівчини, віями. У недалекому минулому Антек вчився в театральному інституті, мріяв стати артистом. Війна і окупація зруйнували мрії обдарованого хлопця, який досконало володів кількома мовами, мав неабиякі артистичні дані. Форарбайтером Антек став випадково, саме завдяки своїм артистичним здібностям.
А сталося це так. Першого ж дня своєї роботи на будівництві електростанції під час загального шикування Антек опинився в останній, неповній сотні, де якраз не було ні капо, ні форарбайтера. Шикування тривало довго, а начальство десь забарилось. Щоб якось потішити стомлених в’язнів, веселун і гуморист Антек вийшов із строю, повернувся лицем до в’язнів і, по-звірячому витріщившись на них, почав їх шпетити на чому світ стоїть, погрожуючи і віртуозно лаючись німецькою мовою. Усе це було настільки натурально, що ніхто й подумати не міг про якусь там акторську гру. А тим часом із-за стосів будівельних матеріалів несподівано вигулькнув командофюрер у супроводі оберкапо. Побачивши їх, Антек не розгубився і громовим голосом гаркнув: «Ахтунг!», а потім чітко доповів командофюреру, що через відсутність форарбайтера змушений був узяти на себе його функції, щоб «ледарі не валяли дурня і щоб був порядок». Командофюрер сприйняв це за чисту монету і тут же наказав обер-капо призначити «енергійного, ініціативного гефтліига форарбайтером».