У Володі з’явився відчайдушний задум — створити в команді «Гаст» підпільну антифашистську групу. Він поділився ним з Жорою, який відразу ж пристав на цю пропозицію. Того ж дня у них відбулася таємна розмова з Антеком. Почав її Жора.
Дивлюсь я на людей і думаю: люди ту/ різні, а думи у всіх одні — пережити табори, дійти до перемоги...
Правильно! Це ж цілком природно,— погодився Антек.
Зверни увагу, Антек, тут зібраний цілий Інтернаціонал, представники багатьох національностей, і разом з тим — це одна сім’я. Яка між нами може бути ворожнеча? Незважаючи на тяжкі страждання, люди залишилися людьми, не втратили людяності...
Саме це і є головне: людяність в людині! Усі зроблені з одного тіста, і яка різниця, хто якою мовою говорить. А тим більше тут, де у всіх одна доля,— підхопив Антек.
Все це так, але якщо в колектив потрапить хоча б один націоналіст або фашист...
Фашистське падло я задушу своїми руками! — гаряче запевнив Антек.
Задушиш, якщо він буде твоїм підлеглим. А якщо падлюку поставлять на твоє місце, а тебе зроблять його підлеглим?
Тоді ми з вами разом задушимо його!
Ось тому, дорогий друже, поки е можливість, треба створити міцний колектив, де усі за одного і кожний за всіх.
Ідея прекрасна, але як її здійснити? — засумнівався Антек.
Треба починати з ядра. Спершу необхідно створити ядро підпільної групи Опору з найбільш надійних людей, а потім — групу підпільників. Якщо вона виявиться сильною і боєздатною, вона може вирости в справжню організацію, політичною платформою якої повинно бути інтернаціональне братерство в’язнів і боротьба проти фашизму.
Чудова ідея! Але ж чи здійсненна? Аж не віриться...
Чому нездійсненна? Треба тільки по-справжньому взятися. Але обережно, не забуваючи про пильність. А цього тобі якраз і бракує. Ти хлопець чесний, і це дозволяє нам говорити з тобою відверто. У тебе мало концтабірного досвіду, бо в таборах ти недавно. Хіба можна афішувати свою ненависть до фашизму? Щодня ти привселюдно розповідаєш сотню антифашистських анекдотів. Чи ж потрібно це? Звідки відомо, що серед п’ятдесяти чоловік нема гестапівського донощика — особливо тепер, після страти чехів?
Не може бути! Адже людей я відбирав сам,— збентежився Антек.
А якщо завтра у твою команду увіллють ще з півсотні чоловік? І всі тобі незнайомі... А серед них можуть бути стукачі. От і прощай, життя...
Ці слова схвилювали Антека. Він замислився, а потім враз засміявся:
Але ж ти теж необережний: взяти хоча б цей концерт...
Я співаю старовинні народні пісні, а не «Інтернаціонал». З таким же успіхом я можу проспівати їх навіть есесівцям — і одержати за це буханець хліба. Але спробуй розказати їм анекдот про Гітлера — і вони відрубають тобі голову. Звичайно, пісні, які я виконую, несуть у собі позитивний заряд, нагадуючи в’язням, що вони теж люди, живі частинки своєї вітчизни. Мистецтво допомагає зміцнювати віру в життя. Однак старовинна народна пісня чи ніжний романс про кохання — це ще не заклик до боротьби.
Ти мене спантеличив,— печально погодився Антек. — Але що ж тепер маю робити?
Перебудовуватися. Ми усі повинні допомагати один одному доброю порадою, ділом, колективно виправляти помилки. Учитися треба все життя — в колективі, через колектив, для колективу. Тільки так життя людини може стати по-справжньому змістовним.
Згоден. Дякую. Буду перебудовуватися,— сказав Антек.
От і чудово. А що ти думаєш стосовно нашої команди: як довго нам пощастить валяти дурня отак, як зараз? — запитує Жора.
Якщо врахувати, який хаос на цій будові, можна надіятись, що посачкуємо місяців зо два.
А що потім? — запитав Володя.
Як «що»? Прийдуть радянці, і плювати я хотів тоді па усіх цих фюрерів з черепами на пілотках! — відразу повеселішав Аптек і почав мріяти уголос: — Уявіть собі, як будуть драпати есесівські головорізи, коли сюди влетять радянські танки! Як витрушені з мішка зайці, як обсмалені щури... Ото буде вистава! Сподіваюсь, радянці не відмовлять мені — парочку гранат дадуть, як ви думаєте?
І ти підеш воювати в лавах Червоної Армії?
А що б я був за поляк, якби не допомагав звільненню Польщі? — щиро здивувався Антек.
Правильно міркуєш, Антек, але, на жаль, цього часу доведеться чекати не два місяці, а набагато довше,— похитав головою Жора.
Чому? — здивувався Антек.
Тому що в руках у Гітлера ще майже вся Європа з її величезним промисловим потенціалом, а нашим військам доводиться наступати по випаленій гітлерівцями землі. Розтрощити гітлерівську воєнну машину — це не казочку розповісти. Так що доведеться набратися терпіння...
Шкода. А мені здавалось, що ось-ось...— сумно каже Антек.
А як ти уявляєш післявоєнну Польщу? Якою вона буде через п’ять чи десять років? — питають хлопці.
Польща буде належати польському трудовому народу і ні в якому разі не німецьким чи польським фашистам! Вона буде демократичною, суто народною. При наявності такого союзника і брата, як Радянський Союз, ми швидко подолаємо усі труднощі й підемо вперед!
Куди?
Як «куди»? — щиро здивувався Антек: мовляв, як можна про таке питати, тут же й дитині ясно. — До соціалізму, звісно!
Антек, як ти вважаєш, чи не мучитиме нас совість, якщо ми нічого не робитимемо для наближення перемоги над фашизмом? — знов питає Жора.
А що ми можемо зробити? Ось сачкуємо потихеньку, зберігаємо людям життя — хіба це не удар по фашизму?
Цього мало. Треба завдавати гітлерівському рейху ще й матеріальних збитків.
В який спосіб? — з гострою цікавістю запитує Антек.
Шкідництвом. Треба псувати найцінніші матеріали, механізми, деталі — усе, що можна зіпсувати.
А ви думаєте, що німці не здогадаються, хто це робить? — зауважує Антек.
Однак Жора розвіює його сумніви:
Помиляєшся, Антек. Це якраз той випадок, коли німці не швидко дотямлять, що й до чого, а може, й взагалі нічого не розплутають. По-перше, тут, як ти переконався, панує хаос, усе заплуталось; графік будівельних робіт, незважаючи на надлишок робочої сили, давно поламаний і не виконується навіть наполовину, графік надходження матеріалів і обладнання теж давно полетів к бісу, бо Німеччину щодня бомбардують. Щось потроху надходить, а щось не надходить, і взагалі невідомо, чи надійде. Про це відверто кажуть самі німці. Німецькі спеціалісти, як видно, давно вже махнули рукою на будову, розуміючи, що рано чи пізно, а таки доведеться їм звідси тікати. Та й чимало з них уже переведені у воєнну промисловість. Отже, при такому хаосі начальству важко розібратися і знайти винних, бо ж війна. По-друге, обладнання і всі цінні матеріали випускаються не однією, а десятками фірм і сотнями німецьких заводів, де працюють такі ж, як і ми, невільники з багатьох країн. До того ж заводи розташовані по всій Німеччині — це ми бачимо з написів на ящиках, мішках і контейнерах. Плюс бомбардування, диверсії, саботаж, шкідництво, хронічна нестача сировини і так далі. От і розберись, хто, коли і де відгвинтив ту чи іншу деталь чи, може, забув її вкласти в той чи інший ящик. Далі. Нам доводиться розвантажувати вагони. Якщо у букси вкинути по жмені звичайнісінького піску, то через 30—40 кілометрів букси почнуть горіти, а це призводить до залізничної катастрофи. Ось які величезні можливості відкриваються перед нами!
Очі у Антека заблищали, весь він засвітився радістю.
В концтабірних умовах багато важило уміння підняти настрій знедоленим, зацькованим і зневіреним людям. Життєрадісний Антек умів, як ніхто, це робити, бо ж був талановитим оповідачем і актором, на ходу перевтілюючись в ті образи, які змальовував словами. Його численні оповіді, дошкульні анекдоти були гострою політичною сатирою, яка не тільки піднімала настрій, а й зміцнювала віру в перемогу.
3
Через кілька днів у підпільну групу було прийнято ще десять чоловік. Хлопці дуже обережно вели агітаційну роботу. Вони навчилися розбиратися в людях, уміли розпізнавати антифашистів і відрізняти байдужих, інертних індивідуалістів, що пливуть, як те опале вербове листя,— куди занесе вода.
У підпільній групі Опору підібралися найвідважніші. Найстарший за віком у групі виявився волжанин Чупрунов, якого друзі називали лагідно: «дядя Вася». Йому виповнилося лише п’ятдесят, але він уже мав вигляд старезного діда. Дядя Вася брав участь у трьох війнах: у першій світовій, громадянській і Великій Вітчизняній. Трудове життя починав вантажником на царицинській пристані ще до революції. В громадянську воював під командуванням легендарного Чапаева, а пізніше будував Сталінградський тракторний і став кадровим робітником цілого заводу — слюсарем-інструментальником високої кваліфікації.