Незважаючи на холоднечу, в трупарні висів густий, стійкий, нудотний сморід мертвечини. Був вечір, табір окутався сизими сутінками, і тому електричне світло в трупарні здалося надто яскравим. Вражало безладне нагромадження товстих, як колоди, опухлих і брезклих або ж тонких, як жердини, ніг, потворно перекошені лиця з широко відкритими осклілими очима, дистрофічні руки, судорожно покорчені пальці, що немовби намагалися за щось ухопитися в останній конвульсивній спробі утриматися в житті… Замучені, вбиті, розтерзані були звалені в безладну хаотичну купу на цементній долівці трупарні. По них бігали великі, жирні щури, моторошно попискуючи. Не встиг Володя отямитися, як був завалений трупами. Він задихався під купою мертвих тіл. Ціною нелюдських зусиль йому вдалося трохи вивільнити голову, щоб не задушитися.
Колона «катафалків», покваплена есесівцями, розвантажилася швидко. Трупи були звалені в купу, а ті, що несли їх, постаралися якнайшвидше покинути це страшне місце. В трупарні залишився один Боксер. Краєм ока Володя бачив його лице: було незворушне, холодне, губи щільно стиснуті, а білуваті очі горіли нездоровим блиском наркомана. Ті очі пильно дивилися на нерухому купу трупів, а Володі здавалося, що вони дивляться лише на нього. Юнак не знав, для чого тут стоїть Боксер. А той ніби застиг на місці і щось хижо вичікував. Володя весь напружився.
Через відчинені двері було чути, як шумить вітер у Явожницькому лісі. Десь за бараком лишилися Жора, друзі-підпільники… «Невже загину?!» — кричала кожна клітина змученого тіла. Величезним зусиллям Володя стиснув неслухняні зуби, щоб не цокотіли, і перетворився на слух: знадвору долинали звуки, схожі на скрипіння санного полоззя — то гольцшугами місили сніг в'язні, розходячись по бараках. Звуки віддалялися й затихали. Хотілося кричати, кликати на допомогу, але Володя навіть не поворухнувся. Важко дихати, в скронях гупає кров, у горлі сухо й гаряче, а в грудях пече вогнем. Боляче ковтати гидкий, нудотний сморід, відчувати, як давить на тебе з усіх боків купа мерців. Та ще страшніші, ніж людські трупи, живі щури. Один з них повільно проповз, підозріло принюхуючись, по обличчю Володі, і в хлопця від жаху закостричилося волосся. Однак він не скрикнув, не здригнувся, а лише завмер, ще сильніше зціпивши зуби.
Боксер недаремно стояв і спостерігав. Серед трупів хтось, іще живий, раптом застогнав, неначе прокинувшись від наркозу, і заворушився, почав виповзати. Боксер спритно змахнув рукою, матово зблиснув парабелум. Гучно пролунав у порожньому бараці цей несподіваний постріл, розпачливо зойкнув поранений в'язень. Відразу ж прогриміло ще два постріли — і стогін обірвався.
Тепер Боксер почав цілитись в іншого, який, мабуть, теж подавав ознаки життя. Усе це бачив Володя, і в нього промайнула гарячкова думка: «Перестріляє всіх…» І ледве стримав готовий вирватись крик. Володю трусило, зуби нестримно цокотіли — здавалось, холод проникає в саме серце. Сполохані пострілами, забігали, заметушилися щури, шастаючи поміж трупів, і гуркіт пострілів знову наповнив трупарню. Володя знемагав від напруження і страху, задихаючись під купою мертвих тіл. Але зараз саме трупи захищали його від куль Боксера, який стріляв по щурах, як по чудових рухливих мішенях. Він розрядив уже три обойми і вставив четверту, але в цей час знадвору його голосно покликали есесівці: захопившись стріляниною, Боксер затримував усю конвойну команду.
І він пішов, навіть не зачинивши за собою двері.
Як тільки зник Боксер, Володя зробив відчайдушну спробу вилізти з-під трупів. Проте мертві тіла цупко тримали його в полоні, не пускали із мертвих, холодних обіймів, бо дивовижно сплуталися, немов кореневища в купу звалених пеньків. «Все, не вилізу», — кволо подумав Володя. Настала критична хвилина. І саме в цю мить до трупарні влетів Жора, а за ним — Петро, дядя Вася і Яша Фуксман.
— Орлятко! — тривожно крикнув Жора.
— Я тут, — простогнав, задихаючись, Володя. Рятівники-побратими швидко розкидали мертвих, витягли напівживого Володю й поставили на ноги, тримаючи його під пахви.
— Чи є тут живі? — голосно запитав Жора на увесь барак.