Трупарня відповіла могильною тишею. Не можна було втрачати ні хвилини.
— Перебирай ногами, роби вигляд, що йдеш! — наказав Жора, поплескавши Володю долонею по обличчю, щоб той швидше отямився…
Останнім виходив Яша Фуксман. Він схопив під стіпою мітлу, кілька разів махнув нею на порозі, нібито підмітаючи, затим поставив мітлу на місце, вимкнув у трупарні світло, з гуркотом зачинив двері й голосно, удавано спокійно сказав по-німецьки: «Порядок!» Ця маскарадна витівка була адресована вартовому на вежі — на всяк випадок. Однак вартового трупарня не цікавила, і сміливці хутко розчинилися в табірних сутінках.
Придибали до якогось барака, зупинилися біля глухої стіни, щоб передихнути. Володя кілька разів глибоко набрав у легені морозного повітря, щоб очиститись від вбивчого трупного смороду. Він остаточно отямився й зрозумів, що знову повернувся в цей жахливий світ. Для чого? Але поруч були дорогі побратими, і хлопець враз заридав…
— Поплач, малюк, поплач, трохи полегшає на душі — сльоза змиває горе, — сказав Жора, ніжно обнявши Володю.
Вітер уже стих, очистилося від хмар небо. Байдуже мерехтіли у високості далекі зірки. Над землею настоювався міцний мороз. Толеві дахи бараків химерно іскрилися інеєм, неначе обсипані потовченим склом. Довкола табору сяяла електричними лампочками освітлювальна смуга, а за нею в темній імлі тихо дрімав старий сосновий ліс. Скрізь панувала тиша, неначе уся планета вкуталася морозною нічною німотою. Лише з барака, як з переповненого тісного вулика, долинав невиразний, приглушений шум. Там, за тонкими дощаними стінами, копошилися сотні живих людей, ворушилось життя, «вулик» жив й, здавалося, кликав до життя. І Володя відчув себе так, пемов заново входив у життя.
Усі вже заклякли на холоді, і Жора звелів розходитись по бараках.
— Завтра заберемо Володю на роботу, іншого виходу немає. Наш капо тяжко хворий, це й полегшує наше становище. Якщо прийдуть вагони, займемося буксами. Обов'язково. Маємо ще одне серйозне завдання: треба збільшити нашу групу. Як бачите, з дванадцяти чоловік нас залишилося восьмеро — четверо вже загинули. Будемо ж мстити за Антека, за всіх. Нехай кожний підготує хоча б одного кандидата з числа найбільш надійних людей. Роз'яснюйте їм, що поодинці вижити тут неможливо. Отже, триматимемося гурту і колективно боротимемось за життя…
Тихо розійшлися по своїх бараках. Жора й Петро віднесли Володю в тринадцятий блок. До апелю ще встигли полежати на нарах і трохи відігрітися. Цю розкіш начальство дозволило в зв'язку з катастрофічною смертністю у таборі, що загрожувало припиненням робіт на всіх об'єктах.
Після апелю бранці поринули у важкий сон. Однак Володі спати не довелося: майже всю ніч сидів на кібелі — залізній бочці, яка правила тут за парашу, і корчився від болю. Кровотеча не припинялася. А вранці його знову забрали на роботу.
Тонучи в снігових заметах, колона в'язнів повільно долала метр за метром. Володю товариші позмінно несли під пахви, хоч і самі були виснажені. Іншим разом капо-звір добив би Володю чи іншого «симулянта», але зараз він сам уже дихав на ладан, і в'язням команди «Гаст» доводилося тягти й його.
Рудий гермайстер на роботу не з'явився, та й начальником конвою цього дня був не Боксер. Володю знову поклали в замаскований барліг і пильно стежили за тим, щоб його не виявили есесівці. Схованку утеплили сосновими стружками і паперовими мішками з-під цементу, а крім того, організували ще й «грубку». За грубку правило цинкове відро, у яке накладали розжарені на багатті цеглини. У бляшанці скип'ятили воду і напоїли Володю, бо він знемагав від спраги. Та від цього не припинилася, а, навпаки, посилилася кровотеча. Довелося відмовитися і від води. Володя втрачав останні сили. Безнадійна туга гризла його змучену душу…
А біля багаття собачою смертю помирав нікому не відомий собака-капо. Помирав без імені, без друзів, без допомоги, без надій і співчуття. Ніхто навіть не знав та й не хотів знати його ім'я. Ніхто не подав йому бодай ковток води, усі сахалися його, як зачумленого. Схоже було, що у нього тиф.
Жорі довелося взяти на себе керівництво командою, в якій тепер налічувалось менше сорока чоловік. Якраз прийшли два вагони, то їх розвантажили і не забули насипати в букси піску. Потім віднесли на звалище кілька важких ящиків з цінними матеріалами, завалили сміттям і, повернувшись назад, розклали невеличке багаття окремо від капо. Грілися біля вогню, сушили своє дрантя, кип'ятили воду зі снігу, пили її замість чаю і ждали кінця робочого дня.
Сувора зима, яка ще тільки почалася, навівала тяжкий сум. Незважаючи на відсутність начальства в команді «Гаст», цей загалом спокійний день здавався нескінченним. А коли нарешті пролунав гонг, напівживого Володю віднесли на місце шикування і поклали на лівому фланзі в загальний ряд трупів. Туди ж підкинули й конаючого капо. Сьогодні не було Боксера і його поплічника Зеппа, а новий командофюрер, не захоплюючись садистськими розвагами, швидко перерахував живих і мертвих і наказав рушати. Транспортувати мертвих якраз довелося тринадцятій і чотирнадцятій командам — настала їхня черга. А під тринадцятим номером значилася команда «Гаст», тож Володю сьогодні несли його ж побратими.