До табору дісталися без пригод. І хоча Боксера не було, однак есесівці стояли ланцюжком між брамою і трупарнею. Це не дуже збентежило Жору, бо «гастівці» вирішили усі разом зайти до трупарні, скласти мертвих і в штучно створеній метушні непомітно вивести Володю. Адже тут, біля трупарні, уже нікого з есесівців не цікавила кількість живих і мертвих. Есесівці стояли лише для порядку, щоб змучені в'язні не кидали мертвих де попало, а складали їх саме в трупарні. Туди ж можна було кинути й ненависного капо, який уже знепритомнів, але в Жори не вистачало на це жорстокості.
Більше того, в останню хвилину у Жори виникла нова задумка — віднести Володю і капо в ревір, тобто у табірний лазарет, який був недалеко від трупарні — за піщаним кар'єром. Усі знали, що в ревірі не лікують, а мордують хворих, проте декому все-таки щастило оклигати й повернутися в свій барак. Адже в'язень, трохи перепочивши, міг виписатися з ревіру на роботу. Відомо було й те, що у ревірі часто проводяться селекції, тобто відбір дистрофіків для спалення в крематоріях. Одне слово, ревір — це була лотерея: або виграв, або програв. «Навіщо випробовувати долю — щодня носити Володю на роботу, а з роботи у трупарню? Адже це гра з вогнем. Завтра в команду «Гаст» пришлють нового капо, і він у перші ж хвилини може добити Володю. Крім того, завтра в наряд знову заступить Боксер. Отже, краще ревір», — вирішив Жора, підходячи до дверей трупарні. Есесівець, який тепер тут стояв, на відміну від Боксера, не стежив за в'язнями, а, повернувшись спиною до трупарні, знуджено дивився кудись на засніжений ліс. Як видно, його не цікавили ні «катафалки», ні трупарня. Це підбадьорило Жору. Поставивши Володю на ноги — його відразу ж підхопили під пахви друзі, — Жора підійшов до есесівця, зняв шапку і відрапортував німецькою мовою:
— Гер есесман! Я виконую обов'язки капо в команді «Гаст». Наш капо тяжко захворів — ось ми його принесли. Обер-інженер будови пан Йонік просив надати йому медичну допомогу, а також іще одному гефтлінгові — найкращому електрозварникові, який випадково звихнув ногу. Чи не дозволите віднести їх у ревір?
— Несіть, — байдуже буркнув есесівець, навіть не глянувши на Жору.
— Яволь! — гаркнув Жора.
І хлопці, не гаючи й секунди, швидко понесли Володю та капо до ревіру.
Аж ось і ревір — величезний нестандартний барак на кам'яному підмурку. Двері були заперті, на стук ніхто не відповів. Мабуть, ревір був переповнений і прийом хворих закінчено. Жора обійшов довкола барака, позаглядав в усі вікна, сподіваючись викликати когось із санітарів. Але шибки вкриті памороззю, крізь яку нічого не видно, а стукати в шибки Жора побоявся, щоб не накликати біди. Ходив довго, а хлопці ждали біля дверей.
Сумно дивився Володя на довколишній світ, немовби бачив його востаннє. Тихо дрімала над землею зимова ніч, заткана тонким, іскристим, морозним туманом, а над нею сяяло безмежне зоряне небо. Незвична тиша непорушно зависла над засніженим лісом, над принишклим табором, над усією землею. Стояла світла зимова пора, яку так любив ще з дитинства, але вона зараз навіювала тільки біль щемних спогадів…
Минула, мабуть, година, поки Жорі нарешті пощастило викликати санітара. З гуркотом відчинилися важкі двері, і на порозі виросла кремезна постать санітара у забризканому кров'ю клейончатому фартусі. Побачивши, що ніякого начальства тут нема, санітар визвірився:
— Якого чорта приперлися? Ви ж бачите, що прийому нема, — усі коридори завалені, хворі лежать один на одному. І взагалі, чого б я сюди ліз, тут що — санаторій?
Жора пояснив, що це наказ есесівського начальства, що оці двоє хворі — великі спеціалісти, яких треба рятувати.
— Чхати я хотів на ваших спеціалістів! Але наказ є наказ — давайте сюди! — буркнув санітар.
Несподівано він схопив Володю в оберемок і кинув його в коридор. Потім те ж саме зробив з непритомним капо і замкнув зсередини двері.