Булькатий есесівець з охорони знічев'я пильгикав на губній гармошці якісь нудні мелодії. В одній з них Жора розпізнав мотив популярної журливої народної пісні, яку селяни-німці часто співали у родинному колі. Не припиняючи роботи, спочатку тихо, а потім голосніше Жора затягнув ту пісню. Есесівець почув, підійшов ближче, з цікавістю розглядаючи в'язня-співака, потім почав підігравати ту ж мелодію на губній гармошці. Убивця в есесівському мундирі акомпанував в'язневі!
Коли Жора скінчив пісню, есесівець придивився до червоного вінкеля з літерою «R» на грудях юнака, що означало «політичний росіянин» і похмуро буркнув: «Гут». Подумавши ще якусь мить, відкрив свій ранець, вийняв четвертинку хліба і кинув його Жорі. А сам відійшов убік і зразу ж втратив інтерес до талановитого співака. Юнак миттю сховав хліб за пазуху…
Володя за цей час, доки Жора співав, аж похолопув увесь: як то воно обернеться? Улучивши хвилину, коли поруч не було ні капо, ні есесівців, Жора розломив хліб пополам і віддав половину Володі.
— Відчуваєш, малюк, силу мистецтва? — усміхнувся. — Ним можна й хліба заробити…
Вони одкушували по маленькому шматочку і не жували, а смоктали, як цукерки, ті дорогоцінні шматочки хліба, щоб надовше вистачило. Не переставали й працювати, аби не відчути на своїх плечах кийка капо.
— Жоро, можна тебе попросити? — спитав раптом Володя.
— Про що, друже?
— Ти не співай їм більше. Звичайно, хліб — то наше життя, але не співай…
— Ну що ти, Володю? Що ж тут поганого? Народна пісня… Та й не сподівався я на хліб. Просто так, пісню згадав. А пісня гарна. От сама й полилася…
— Ти пробач, Жоро. Я не подумав про тебе погано, і люблю твій голос, і люблю пісню, і люблю тебе, а все ж якось гидко у них брати…
— А баланду не гидко брати? — розсердився Жора. — А побої терпіти не гидко? Все гидко, все! Ось копирсаємось, укріплюмо їм оборону цього містечка. Це не гидко?
— Ти не сердься на мене, Жоро…
— Я не на тебе, Володю. Не на тебе… Ясно, що наша лиха доля принизлива, ганебна. Ну що ж нам робити? Найлегше — піти під автоматну чергу есесівця, як пішов оцей нещасний єврей, або кинутись там, у таборі, на дріт. Ну й що? А нічого. Був і нема. А нам же треба зберегти життя для помсти, для боротьби. Іншого шляху в нас з тобою, Володю, немає…
Карантин для кар'єрників продовжувався. Їх примушували чистити нужники, вигрібні ями, знову ж таки заставляли носити пісок або ж виконувати «спортивні вправи». Зрідка виводили на роботи в зовнішні арбайтскоманди, де, крім черпака баланди, вряди-годи давали й двохсотграмову пайку ерзацброту, спеченого з якогось посліду й перемеленої тирси. Кар'єрники вимирали. А ті, що були ще живі, уже здавалися сірими тінями, страшними привидами, що встали з потойбічного світу. Смерть уже нікого не дивувала. До неї звикли, як до чогось звичайного, повсякденного і щохвилинного, як до неминучого завершення мук, витримати які просто неможливо.
Володя геть підупав на силі, вже відчував, як у його висхлому тілі кістки труться об кістки… Як не дивно, не дуже міцний здоров'ям Жора в цей період виявився витривалішим. Він всіляко підтримував товариша, коли одержували баланду, віддавав йому частину своєї мізерної порції і примушував ковтати те пійло, аби хоч трохи підкріпити фізичні сили.
Коли закінчувався так званий карантин, з кар'єрників, привезених у липні, лишилося менше третини. Витримали найсильніші — ті, у кого було більше фізичних і душевних сил, свідомості, розуму і вміння. На власному досвіді Володя і Жора переконалися, що поодинці, без братерської підтримки, тут вижити неможливо. У неймовірних стражданнях свідомі бранці згуртовувалися, у всіх випробуваннях опорою їм стала інтернаціональна дружба, якої якраз і боялися фашисти. Тому, крім кривавого терору та винищення, вони безперервно перетасовували в'язнів, перемішували їх і в самих таборах, і між таборами усього рейху.
Ось-ось мав настати день розподілу карантинників з кар'єру в блоки. Володя і Жора побоювалися того розподілу. Від однієї лише думки про те, що їх розлучать, в обох боляче стискалися серця. Ні про чехів, ні про Франца Нордена й досі нічого довідатись не вдалося. Та й як дізнаєшся? Адже карантинники з кар'єру не мали ніякої можливості спілкуватися з іншими в'язнями табору. Всі надії покладалися на щасливий випадок, а такого випадку все ще не траплялося.