9
Так минуло ще зо два тижні. Закінчувався грудень, на порозі вже стояв новий, 1944 рік. Жора майже щодня приносив Володі сухарів, пляшку чаю або кип'яченої води. Володя потроху набирався сил.
Одного разу, як завжди, прийшов Жора. І ледве встиг Володя з'їсти принесене, як до штуби влетів темпераментний Хельмут і наказав обом злазити з нар. Він приніс із собою верхній одяг і гольцшуги для Володі.
— Одягайся. Я заведу вас у таке місце, де ви зможете побути аж до відбою, нікому не мозолячи очі. Та й мені не доведеться потерпати через вас. Есесівців у ревірі вже нема, але береженого й бог береже… — сказав Хельмут і повів їх у коридор, забитий дистрофіками-новачками.
У протилежному кінці довжелезного коридора був ще один туалет. Сюди й привів їх Хельмут. У кутку стояла залізна бочка з використаними смердючими бинтами й гнилим мотлохом. За бочкою — невеличкі низькі двері.
— Двері ведуть у комірчину. В ній безпечно, як у бога за пазухою. Там помирає один доходяга — не зважайте на нього. До відбою ще дві години. Хвилин за десять до апелю я прийду за вами, так що не турбуйтесь, — сказав Хельмут і зник.
Хлопці прочинили скрипучі двері, зігнувшись, переступили поріг і опинилися у напівтемній, ледь освітленій слабенькою лампочкою комірчині, схожій на тамбур для звалища сміття. Тут було повно відер, бочок з сміттям і закривавленими паперовими бинтами, швабри, віники, лопати, банки з карболкою, бочка негашеного вапна… У цьому склепі можна було задихнутися від смороду. І серед усього цього страхітливого мотлоху стояло єдине іржаве залізне ліжко з купою брудного лахміття, з-під якого виглядало пергамептно-сіре обличчя старої людини. Від її пильного погляду робилося моторошно. Хлопці розгублено пробурмотіли слова вибачення. У відповідь висушені губи старого ворухнулися і щось прошепотіли. Жора вловив пару німецьких слів — це був німець.
— Добрий вечір. Ви не заперечуватиме, якщо ми…
Жорі не вдалося закінчити фразу, бо висушене лице помираючого спалахнуло лютою ненавистю, і хрипкий голос виразно проказав:
— Невже усі до одного звірі, невже ні в кого в душі не лишилося й краплі людяності! Я ж їсти не прошу, і нічого мені не треба! Тільки одне бажання: дайте спокійно померти! Хіба не можна віднести мене в трупарню завтра? Завтра я буду вже мертвий. Чи вам треба сьогодні? Ну що ж, беріть, несіть! Нехай вам дадуть за мене черпак баланди!
Хлопців вразило почуте. Цей нещасний, помираючий німець сприйняв їх за трупоносців, які заробляють баланду транспортуванням трупів! Першим опам'ятався Жора, пояснив, хто вони і як сюди попали.
— Ах, он воно що! Ну, тоді пробачте й ви мені за грубість. Повірте, мені не хотілося в останні години життя лаятись. Для мене це несподівана радість — остання радість… Ви ж звідки самі будете?
— Ми з Радянського Союзу, — сказав Жора.
— Ви так гарно володієте німецькою… Присядьте, будь ласка, поговоримо трішки. Я помираю… І так хочеться поговорити з ким-небудь по щирості… Але ж з ким? До мене заходять лише санітари і носії трупів. Хіба це люди? І хоча всі вони німці, мені з ними нема про що говорити. А ви, я бачу, зовсім інші люди. Присядьте ж, будь ласка, не тікайте… — Його висхле лице пожвавилось, ожили й потепліли очі. Перевернувши догори дном відра, хлопці сіли на них біля незнайомого.
— Як вас звати, юнаки? — запитав він тихим голосом.
Хлопці назвали свої імена.
— А я — Франц Норден. Із міста Кельна…
— Як?! — вигукнув Володя. — Невже з Кельна?..
— Так, з Кельна. А що тут дивного?
Хлопці були приголомшені. Земляк і друг Ганса Максфельда, Франц Норден, якого хлопці так довго і безнадійно шукали в Явожницькому таборі, — ось він, перед ними! Аж не вірилось. Забувши про те, що старий помирає, Володя відкинув купу лахміття, схопив його за руку.
— Покажіть кисть вашої правої руки!
— Рука як рука. Правда, не вистачає двоє пальців, та це нічого не значить, — байдуже сказав Франц.
— Як не значить! — схвильовано вигукнув Володя. — Адже ми тепер переконалися, що ви — земляк і друг Ганса Максфельда, який у Освенцімі півроку тому врятував мені життя!
— Невже?! — схвилювався Франц.
— Дорогий Франц, ми вас довго розшукували — цілих півроку! А зустріли випадково, як бачите… Вам сердечний привіт від вашого й нашого великого друга Ганса Максфельда! — схвильовано сказав Жора. тиснучи покалічену Францеву руку.
Франц плакав. Хлопці теж пригнічено мовчали: їм жаль було Нордена, який гинув у цій смердючій могилі. А вони ж так довго його шукали, стільки надій покладали на нього, розраховуючи на його допомогу! Виявилося, що він сам потребував порятунку… В глибокій печалі дивилися хлопці на нещасного Франца, не знаючи, як його втішити. Час від часу старий кашляв, від чого судорожно здригалися запалі груди. Він важко дихав, ніби його душила астма. Трохи віддихавшись, уже спокійно запитав: