Я закурив у дворі госпіталю, постояв з хвилину, солодко затягуючись димом. В цей час у двір заїхав цілий санітарний обоз: привезли поранених. Десятки санітарів снували з ношами, переносячи важкопоранених у будинок госпіталю, ходячі ж хворі самі злазили з санітарних возів і дибали до приймального пункту. Лице одного з них здалося мені знайомим. Поки він злазив з воза, я дивився на нього, намагаючись пригадати, де і коли я міг його бачити. Якраз був похмурий березневий день, сніг ліпив разом з дощем, тож і цей чоловік, як і всі поранені, був обкутаний промоклою ковдрою і скидався більше на полоненого, ніж на солдата. Права його рука, уся в бинтах, висіла на марлевій косинці, підв'язаній до шиї. Я підійшов ближче і пильно подивився на бліде, стомлене, заросле щетиною лице.
— Здрастуйте, Франц, — сказав він, посміхнувшись.
— Адольф! Та чи ж це ти?! — скрикнув я і кинувся його обіймати, як рідного брата.
У пам'яті ожив далекий вересень 1914 року, незабутній вечір у бліндажі з нагоди нагородження Залізними хрестами… Оце так зустріч! І почалася та размова, яка складається в основному з радісних вигуків: «А пам'ятаєш?» Як не пам'ятати, фронтова дружба не забувається…
До нас підійшов офіцер санітарної служби. Він був «під градусом», але зрозумів, що зустрілися фронтові друзі.
— Вам як єфрейтору і кавалеру Залізного хреста дозволяю п'ятнадцятихвилиину прогулянку, — сказав він Адольфу.
— Яволь! Дякую, пане лейтенант медичної служби! — виструнчився Адольф.
Потім, уже в поїзді, я згадав цю дрібну деталь і подумав: який все ж таки скромняга Адольф — навіть не заїкнувся, що вже єфрейтор. Хто ж міг тоді подумати, що згодом цей «скромний єфрейтор» стане в Німеччині першим горлохватом і демагогом, а потім — і «великим фюрером» німецького народу! Чи ж міг я припустити, що наше випадкове знайомство з ним може призвести до фатальних наслідків?..
А тоді у госпітальному дворі ми поговорили з ним про те, про се, згадали перші бої, наступи й відступи. Власне, і говорити вже не було про що, а тут я ще й боявся запізнитися на поїзд. Ми тепло попрощалися, я подарував йому на пам'ять свій портсигар і запальничку. Він, як і раніше, не палив, однак подарунок прийняв з вдячністю. Знічено вибачившись, сказав, що не має нічого такого, що можна було б подарувати навзаєм. «Не переживай, Адольфе. Я вже відслужив, а тобі, мабуть, трубити ще, як мідному котелку. Матимеш час, єфрейторе, навчитися курити», — пожартував я на прощання. На цьому й розійшлися, щоб більше ніколи не зустрітися.
У ті хвилини він здався мені приємним співрозмовником, а погляд його трохи витрішкуватих зеленуватих очей здався щирим, довірливим і привабливим. Зараз я люто ненавиджу «скромного єфрейтора» з його вирячкуватими жаб'ячими очима, цього підлого душогуба, політичного гангстера, афериста і шарлатана, який так безсоромно й підло обдурив німецький народ! Вся Німеччина сп'яніла від нацизму, згвалтована й перетворена на насильника і ката. Я вірю, що вона стане іншою — кращою, чесною, працелюбною. А поки що Німеччина — країна погромників та політичних шарлатанів, які замахнулися на все людство. Що таке теорія і практика фашизму? Людиноненависницька диктатура злочинної зграї озвірілих гангстерів і вбивць, приправлена соусом «турботи» про благо «вищої, богом вибраної раси». Своїм цинізмом, брехнею і демагогією, своєю жорстокістю, насильством і злобою вона перевершила усе, що досі знала історія людства. Радянський Союз дає бій фашизму. Це битва не на життя, а на смерть. І хоча вона ще не закінчена, однак остаточний її результат безсумнівний: фашизм буде розтрощено! Я у таборах з грудня 1933 року — рівно десять років За цей час багато пережив, пізнав. І навіть зараз, на смертному одрі, я стежу за ходом подій. Червона Армія великою відвагою, великою кров'ю і волею «навчила» гітлерівців відступати, котитися на захід. Вірю: червоний прапор Перемоги гордо майорітиме над Берліном!..
Перед арештом я важив 90 кілограмів, зараз — не більше сорока. Чую, настала моя остання година… Я радий, що у ці скорботні хвилини можу висповідатися перед друзями. Я вдячний вам. Але як мені шкода вас, молодих! За які гріхи ви і мільйони таких, як ви, повинні страждати і гинути? Проклятий фашизм!
Але ж слухайте далі… Після демобілізації я повернувся в Кельн. Батька вже не застав — помер. Троє моїх братів загинули на війні, залишилися тільки ми з матір'ю та ще сестра. Старенька, згорблена мати, як і раніше, прала білизну, яку щодня приносила мішками. В прогнилій квартирі давно вже обсипалася штукатурка — двадцять років не робився ремонт. Не кращі справи були і в сестри. Вона одружилася на початку війни. Чоловік загинув на фронті ще до того, як народилась дитина. Сестра одержувала мізерну допомогу за убитого чоловіка, якої не вистачало навіть на те, щоб прогодувати дитя, і вона пішла працювати на пороховий завод.