За цей час з'явився в них новий товариш — Кость Соснін, дев'ятнадцятирічний юнак із Севастополя. Украй виснажений, він якось після відбою підійшов до них і приліг поруч на пісок.
— Я давно за вами дивився, хлопці, — сумно сказав він, — і радів за вас, що так зворушливо дружите між собою. Давно хотів підійти, та якось не насмілювався Якби мав сили чимось вам допомогти, то зразу й підійшов би, а так, думаю, ви самі ледве ворушитесь, а тут ще й я… Ноги вже опухають, голова паморочиться. Може, й до завтрашнього дня не дотягну, тому вирішив хоч побути коло земляків, а то все сам та сам. Ви не сердитесь, хлопці?
— Ну, ти дивак! — сказав Жора. — За що ж сердитись?
— Що підійшов до вас. Може, ви не хотіли цього…
— Як же ти погано про нас думаєш! — дорікнув Жора. — Чого б то ми не хотіли? Розказуй…
— Що розказувати?
— Про себе розкажи. Для знайомства.
— А-а… Та я ж для цього й прийшов. Думаю: помру, то хоч ви будете знати, що був такий тут.
— Що ти все про смерть та про смерть? — втрутився Володя. — На ось, підкріпись…
Володя подав йому маленький, як нігтик, сухарик. Він зберігав його про чорну хвилину для Жори, аби в скруті порятувати товариша. Жора глянув на Володю, усе зрозумів — і також вийняв з пазухи маленьку шкориночку хліба, яку теж беріг для свого побратима.
— І мій «ензе» візьми. Тобі це зараз — найкращі ліки…
— Та що ви, хлопці, — замахав руками той. — Якби знав, що віддасте останнє, то й не підійшов би…
— Як тебе звати? — строго запитав Жора.
— Костянтин. А прізвище — Соснін. Із Севастополя я…
— От що, Костю. Ти розводиш якісь дикі речі. Давай не будемо… Раз дали — значить, так треба. І негайно з'їж. Тобі скільки років?
— Дев'ятнадцятий.
— Я трохи старший. Отже, слухайся старших. Мене звати Георгієм, Жорою. А це мій побратим Володя.
Один шматочок хліба Костянтин пожував, але не ковтав — посмоктував, довго смакував хлібним духом.
— Моя історія сумна, хлопці, — поволі почав він.
— А в кого вона весела? У всіх сумна.
— Правда твоя, Жоро, у всіх сумна. Усе звалилося, як сніг на голову, що й досі не можу до пам'яті дійти. Родини як і не було… Мати моя родом з Вінниччини, подолянка. У громадянську війну була медсестрою у воєнному госпіталі. Там подружила з пораненим червоноармійцем Сосніним, колишнім моряком з Севастополя. Вони одружилися й поселилися в Севастополі. Я народився в 1924 році. Коли вже підріс, тяжко захворів батько. В тілі у нього лишилося чимало осколків з часів громадянської війни. Почалася гангрена ніг. Спершу ампутували одну ногу, потім другу. Так мені шкода було батька! Він був мужній і добрий, як ніхто. Я намагався вчитися лише на «відмінно», щоб хоч цим радувати його… А на початку червня 1941 року, я якраз кінчив дев'ять класів, тато помер. Бідна мама так побивалася, що й не розкажеш… Через десяток днів одержали телеграму з села, що помирає баба Катя, мамина мама, — майже кожного літа ми бували в неї. Увечері 21 червня ми виїхали туди і в дорозі дізналися, що почалася війна. Налетіли літаки й розбомбили поїзд за Проскуровом. Мене контузило, а мама… загинула. Пам'ятаю, як уже в сутінках червоноармійці маленькими солдатськими лопатками поспіхом копали спільну могилу — для загиблих солдатів, жінок і дітей. Незнайомі люди підтримували мене під руки, я дивився, як у яму складали тіла загиблих. І матір туди поклали… Я лише по одежі її впізнав… Все те сталося так швидко, що я навіть не заплакав тоді… Я ще не набрид вам, хлопці?
— Ну що ти, Костю… Ми слухаємо.
— Контузія в мене була легка, через деякий час ніби й пройшла. Пам'ятаю, після похорону всі раптом заспішили і швидко кудись позникали. Тільки якась молода жінка, розпластавшись на могилі, безтямно билась головою об землю, страшно так стогнала й задихалася… До села, де жила баба Катя, було ще з півсотні кілометрів. Якісь місцеві жінки, що їхали з нами в одному вагоні, підхопили мене під руки й забрали з собою. Манівцями й глухими дорогами ми пройшли кілометрів з десять. Спотикались, падали, грузнули в болоті, збивалися з дороги і навіть заблукали, адже була ніч. Змучені й знесилені, лягли перепочити на валки свіжого сіна, а коли розвиднілось, схопилися й бігли далі, наче хтось нас переслідував. І тут у мені сталося щось дивне. Я врозумів, що мами вже немає й ніколи не буде. Я закричав страшним голосом і знепритомнів. А коли дійшов тями, то поривався назад, до тієї могили в степу, де лишилася мама. Жінки стримували мене, щоб не вертався до могили. Казали плачучи: «Туди не можна, дитиночко рідна, там бомблять залізницю. Ми знаємо те місце… ми ще туди повернемось, обов'язково повернемось…» Коли згадую це, хлопці, — сльози давлять… Так ми проминули кілька сіл. Бабу Катю застав ще живу у її маленькій, вгрузлій у землю хатині. Як узнала, що мами вже нема, довго молилася перед іконами. А потім вбралася на смерть у заздалегідь приготовлену одежу, благословила мене, попрощалася, лягла і тихо померла… Після похорону мене взяли до себе сусіди баби Каті — прості, добрі й сердечні люди. А через два дні вже й фашисти в селі з'явилися. Сяк-так відмучилися ми зиму, а навесні 42-го року всю молодь із села, і мене також, вивезли на роботи в Німеччину. Почав працювати у багатого бауера. Робота каторжна, а життя — гірше собачого. Стайня, короварня, свинарник. День і ніч, день і ніч… Від утоми з ніг падав. Бауер нацистом був, бив мене канчуком, знущався… Особливо збиткувався його внук, член гітлерюгенда. Він так хизувався своєю жовтою формою… Якось оте гаденя, підкравшись іззаду, зштовхнуло мене в бетонний сечовідстійник і, поки я дерся звідти нагору, шмагало мене канчуком по обличчю. Я згріб його і вкинув у сечовідстійник. А тут якраз нагодився старий. Побив мене мало не до смерті і напівживого здав у поліцію. Там мені ще добавили синців, повибивали зуби. А тоді завели справу, в якій значилось, що я злісний більшовицький симулянт, злодюга й бандит. Ну який же я бандит? Красти — крав: картоплю крав, якою годував свиней, і їв сам, крав овес, яким годував коней, і сам їв, бо голодував. А те, що вкинув оте гаденя в сечовідстійник, то який же то бандитизм? Але, бач, підняв руку на гітлерівського патріота, а за фашистськими законами за це мене треба було повісити. У поліції, правда, вирішили інакше. Петля, мовляв, занадто легке покарання для такого злочинця. Краще відправити в табір смерті, як політичного в'язня. Ось так я після штрафної в Освенцімі опинився тут…