— Я з Київщини. Володимиром мене звати. А тебе як звати?
Юнак знову промовчав. Цегла на його руках почала розповзатися. Володя знав по собі, що то вже передсмертна апатія, сам пережив щось подібне в Освенцімі, де його рятували підпільники. Треба негайно допомогти і цьому хлопцеві, якось вивести нещасного із згубного стану апатії.
— Скоро перерва, друже. Ти кріпись. Отримаємо баланду, передихнемо, і сил тоді додасться.
Володя майже благав юнака, але той дедалі уповільнював рух, а це було небезпечно.
— Давай трохи швидше, друже. Чуєш? Швидше! У нас у блоці є хліб. Я нагодую тебе справжнім хлібом. Тільки швидше давай! — наказував йому Володя, мало не плачучи. — Та візьми ж себе, нарешті, в руки! Рухайся!
Хлопець не реагував на умовляння. На його обличчя лягла печать відчуженості й приреченості. Цегла на худих і довгих, як весла, руках катастрофічно розповзалася, ноги підламувалися. Він хитався, немов п'яний. Ступнувши ще кілька кроків і поволі осідаючи, упав ниць грудьми на цеглу. Не замислюючись над тим, що робить, Володя миттю поклав свою цеглу на пісок, швидко підхопив хлопця під пахви, ривком поставив його на ноги.
— Будеш жити! — люто крикнув йому в обличчя, блискавично поклав хлопцеві на руки кілька цеглин і підштовхнув у спину. — Бігом!
Есесівець, що стояв неподалік, схопився за автомат. Сухо клацнув затвор, і цей металевий звук здався Володі гучнішим гарматного пострілу. Все тіло враз обдало крижаним холодом. Кінець…
Ні! В автоматі якраз закінчилися патрони. Есесівець поволі дістає з підсумка запасний ріжок з патронами, щоб замінити ним порожній. Якусь мить хлопці приречено дивилися на есесівця, а тоді Володя різко стусонув новачка під бік:
— Та біжи ж! Біжи! Вперед!
І той побіг. Мабуть, вчинок Володі дуже вразив його, пробудив свідомість, змусив зібрати всю свою волю в кулак…
Володя й не пам'ятав, як визбирав цеглу й кинувся вслід за хлопцем. Лише вкарбувалося в пам'ять здивоване булькате обличчя есесівця, який не чекав від в'язня такого одчайдушного вчинку. Може, в ньому катюга побачив приклад працелюбства чи незвичайної мужності й тому не послав кулі навздогін сміливцеві? А Володя біг уперед, щосили притискав до грудей цеглу й чекав пострілу в спину. Холодний піт струмував по його тілу, а в свідомості билося одне: ось зараз пролунає автоматна черга…
Вони пробігли вже чималу відстань, коли за спиною ударила коротка автоматна черга. Володя шарпнувся і, підкоряючись нездоланній спокусі бачити свою смерть, оглянувся. Ні, це вже була не його смерть. Есесівець пристрелив іншого в'язня, який знесилено впав майже на тому ж місці. Юнак наздогнав врятованого бідолаху, через якого мало сам не загинув, побіг з ним поруч і, сам не відаючи чому, може, для себе, а може, для оцього незнайомця, якого пощастило врятувати, в нервовому збудженні почав декламувати рядки улюбленої пісні:
Незнайомий глянув на Володю незрозумілим поглядом, а тоді, не припиняючи руху, враз заридав. Кусаючи губи, він намагався стримати ті ридання, але це йому не вдавалося. Вони добігли до штабелів і тут на хвилину сховалися від очей капо.
— Ну чого ж ти плачеш? — тихо мовив Володя, відчуваючи, що в нього самого зрадливо тремтить підборіддя й навертаються сльози на очі. — Не плач…
Хлопець приткнувся мокрим від сліз лицем Володі до грудей і, голосно схлипуючи, запитав:
— Навіщо ти це зробив? Вони б тебе також…
— А чого ж ти… падаєш? Хіба не знав, що таких добивають?
— Та знав. Сил уже не було… — Хлопець витер рукавом лице і вдячно глянув Володі у вічі. — Я з Переяслава. Панасюк Петро…
— От бачиш, — сумно всміхнувся Володя, — а я із Сквири. Це ж недалечко від Переяслава. Прізвище моє Яковенко. Звати Володимиром.
— Пробач мені, Володю, мою слабість. Сам розумієш…
— Та розумію. Тільки ж тепер тримайся до кінця. Увечері ми нагодуємо тебе. І взагалі, будемо допомагати тобі…
Тут якраз нагодилися захекані Жора і Костя. Вони були мокрі від поту і важко дихали.
— Скоріше біжіть з нами, — наказав Жора, — бо он суне капо!
І вони побігли гуртом. На ходу Жора вичитував Володі:
— Ви що, вирішили погратися з есесівцями? Ми все бачили… Що це за фокуси, малюк? У них патронів вистачить на всіх…
— Не сердься, Жоро, — виправдовувався Володя. — Так сталося… А це мій земляк Петро. З Переяслава.
— Нехай твій земляк не розкисає і тримається гурту. Вперед!