Їхній картярський азарт доходив до божевілля. Тут грали на все: на продукти, на сигарети, спиртні напої, наркотики, цінні речі, на гроші, на золото… Кримінальники спілкувалися з вільнонайманими, що працювали поруч з в'язнями на різних об'єктах, а тому процвітала контрабандна торгівля. Есесівці дивилися на це крізь пальці, оскільки кримінальники були їхніми вірними холуями, а іноді й партнерами в різних аферах. Нерідко той чи інший блоковий програвав у карти сотні буханців хліба — добовий пайок двох тисяч в'язнів. Ящики маргарину, мішки солі, тонни хліба пливли з табору на чорний ринок з допомогою есесівців, які забирали собі левову частку всіх прибутків від спекулятивних махінацій. Кримінальники свої прибутки пропивали і програвали в карти. А загалом — ні есесівці, ні їхні помічники у програшу не бували. І ті й інші жили на широку ногу, безсоромно обкрадаючи десятки тисяч голодних в'язнів і жорстоко грабуючи місцеве польське населення. Формально есесівцям не дозволялося контактувати з ув'язненими кримінальниками, а насправді ж вони тісно з ними спілкувалися і ставились як до «колег по професії». Ось чому дрібний злодій чи звичайний хуліган ставав тут запеклим бандитом. Кримінальники були потенціальними есесівськими кадрами, їхнім резервом. Не випадково Гіммлер в кінці війни мобілізував усіх кримінальних злочинців, забравши їх з таборів у війська СС…
В Явожницькому таборі, як і в усіх інших, процвітало злодійство, бандитизм, контрабандна торгівля, завзяте картярство. Один німець догрався до того, що програв… своє життя. Йому відрубали голову, а в канцелярії записали, що помер від інфаркту…
Як тільки Картяр подався в центральний блок, проміненти вирішили також розважитися.
— Виступ по радіо геніального фюрера, — сказав один з них, — це велике свято для есесів. А ми що, гірші за них? Гуляй, братва!
— Треба ж наглядати за тими доходягами, — засумнівався інший.
— Та заженемо їх у барак — нехай дотлівають. На дверях посадимо днювальних. А куди вони подінуться? Завиє сирена — враз будемо на місці…
Так і зробили. А через деякий час зникли й днювальні. В'язні, яким остогидло валятися на голих дошках нар, почали розповзатися з барака. Щоправда, переважна більшість були настільки виснажені, що лежали, ніби в летаргічному сні.
Володя з Жорою також лишилися на нарах. Як нестерпно важко лежати на вичовганих голих дошках у задушливому, смердючому бараці, втупивши очі в дошки верхнього ярусу, й думати про смерть, відчуваючи, як порожній живіт прилипає до хребта, як безпросвітна туга крає серце, ятрить змучену душу… В такі хвилини здається, що з голоду, туги та відчаю почнеш гризти дошки оцих проклятущих чотириярусних нар або завиєш вовком. Тут дотлівало життя двох тисяч нещасних в'язнів. Дихати нічим. Майже всі метаються в лихоманці, в'язням дошкуляють гнійні рани, виразки, струпи, фурункули, короста. Немиті тіла, брудне лахміття… Важко дивитися, як згасає життя тисяч людей, а ще важче усвідомлювати, що й сам поволі згасаєш у свої юні роки…
Володя наважився піти на повітря. Та перш ніж зробити це, довго роздумував, що ліпше: витратити енергію на ходьбу і трохи розворушитися чи краще полежати непорушно? Для виснажених це не просте питання. Часто бувало так, що в'язні стоять перед дверима барака, мерзнуть чи мокнуть під дощем, але ніхто не поспішає відкрити важкі двері, сподіваючись, що це зробить інший. Адже виснажена людина млява, слабка й безпорадна. Володя не раз спостерігав ті наївні хитрування, а тепер і сам став таким…
— Може, трохи пройдемось? — наважився запропонувати Жорі.
— Давай. Треба потроху ворушитись…
Спустилися з нар, довго стояли, поки перестало паморочитися в голові. Тримаючись один за одного, поволі пішли з барака. Посідали під стіною на землю обличчям до сонця й зажурено мовчали. Сонце лагідно пригрівало, ясний день золотився над землею. Десь вирувало життя, а вони в свої юні роки повільно дотлівали в фашистській неволі. Яка нещаслива й жорстока доля… Хоч криком кричи, хоч головою бийся об цю стіну — ніщо тобі не допоможе…
Заглибившись у свої невеселі думи, вони й не звернули уваги на старенького в'язня, що присів неподалік. Той довгенько обмацував їх прискіпливим поглядом, а тоді, важко зітхнувши, зі щирим співчуттям у голосі запитав:
— Мучитеся, брати мої?
Хлопці байдуже глянули на нього й промовчали. Така реакція наче аж порадувала старого. Замилувано дивлячись на змучених юнаків своїми журливими старечими очима й погладжуючи сиву борідку, єлейним голосом проспівав: