— Не варто, — відрубав Жора. — У нас різні дороги.
— Даремно ви так, брати мої. Це ви по молодості не ціните хліб божий. Ви матимете харчі, не будете голодувати…
— Та подавіться ви своїми харчами! — гнівно кинув через плече Володя.
Хлопці повернулися в барак, лягли на нари і довго мовчали.
— Ти бач, знають про нас усе, — дивувався Володя.
— Та нас уже знають тисячі в'язнів, а серед них, звичайно, є й сектанти. Так що дивуватися, малюк, тут нічому.
— Ти тільки подумай, Жоро: Міжнародний Червоний Хрест не забуває цих пришелепкуватих «отченашників», зате не допомагає жодній радянській людині, яка опинилася в таборах смерті.
— Що тобі сказати, малюк? Затям одне: ні на які «хрести» надіятись нам не можна, а тільки на самих себе. Ще трохи ворушитись можеш?
— Можу.
— Навідайся до Петра. Хоч побачить тебе і тому буде радий. А про загибель Костя поки що нічого не кажи. Та обережно — не нарвись на якого-небудь Зеппа… Я спробую задрімати — дуже погано себе почуваю…
11
Володя вийшов з барака, роздивився на всі боки: до кар'єру навіть наближатися заборонялося. І раптом побачив на центральній лагерштрассе німецького політв'язня з червоним вінкелем на грудях. Він ніс цілий оберемок металевих табличок, пофарбованих білилом, на яких чорною фарбою намальовані черепи зі схрещеними кістками. Кожна табличка мала метровий штир, щоб можна було забивати їх у землю. В руках німець тримав ще й молоток, рулетку і банку з фарбою. Все те незручно нести одному — незв'язаний оберемок розповзався, й таблички ось-ось мали розсипатись.
Володя вирішив допомогти німцеві, адже той ішов у напрямку кар'єру. Ризику тут ніякого — в таборі ніколи не карали за «трудову активність та ініціативу». Крім того, цей худий в'язень із симпатичним обличчям чимось сподобався Володі. Хлопець ступив йому назустріч, привітався німецькою мовою й запропонував свої послуги. Заклопотаний німець зупинився, примруживши короткозорі очі, уважно подивився на Володю, на його червоний вінкель з літерою «R» і всміхнувся:
— День добрий, юний друже. Щиро дякую, але ж я не маю чим платити за послуги.
— Що ви! Про яку плату може бути мова? Просто хочу допомогти, вам же важко. Давайте мені половину — піднесу.
— Що ж, бери. А звати тебе як?
— По-нашому — Володимир, а німці мене завжди називали Вальдемаром. Називайте й ви мене Вальдемаром.
— Добре, Вальдемар. А мене називай Еріхом.
— Ви художник?
— Як тобі сказати… Був колись художником, портретистом, писав непогані картини, портрети. А тепер ось малюю черепи…
— Дивно. Хіба фюрер не шанує мистецтво, художників? Кажуть, він сам колись був художником. Як же це розуміти?
— Чому не шанує? Шанує, — гірко всміхнувся Еріх. — Всіляких прихвоснів любить і шанує, а ось це «мистецтво», — Еріх кивнув на таблички із зображенням черепів та схрещених кісток, — він просто обожнює…
— Ви ж, певно, художник-професіонал, а ці черепи міг би малювати будь-хто, навіть школяр.
— Ех, друже, — зітхнув Еріх, — нацисти вважають, що це повинні робити якраз професіонали…
— За що ж вас, Еріх, запроторили сюди? — уже зовсім відверто спитав Володя, пройнявшись симпатією до цього німця.
— Та в них це дуже просто робиться. Правда, причина була, хоч я займався собі творчою роботою і в політику не втручався. Але одного разу, побачивши Адольфа на грузовику посеред майдану і послухавши його промову, я намалював карикатуру на Адольфика-горлохвата. «Рот фронт» віддрукував її масовим тиражем і розповсюдив як антифашистську листівку. Це було ще в 1932 році. А коли фашисти захопили владу, мене, звісно, заарештували, Відтоді й поневіряюсь по тюрмах і таборах. Та мені, мабуть, гріх скаржитись на долю. Становище моє, звичайно, набагато краще, ніж інших в'язнів. Не тягаю вагонетки з піском, не корчую пеньки… Як бачиш, працюю «за фахом», — іронічно усміхнувся Еріх, — малюю черепи… Та, сподіваюсь, лишилося вже небагато — війна надовго не затягнеться.
— Що ви маєте на увазі?
— А те, що фашизм котиться до повного краху! Тепер це видно й сліпому.
— Ви міркуєте як комуніст. Мені, Еріх, дуже приємно все це чути від вас, німця, — мовив Володя.
— Ні, до комуніста мені далеко. Я ж казав, що ніколи не займався політикою, але завжди симпатизував тельманівцям.
— А ваша листівка?
— Та то випадок. Мені дуже шкода, що єдиний. А мислять так, як я, тепер майже всі.
— Де ж усі? Есесівці теж? — заперечив Володя.