Вишикувавши в'язнів, кривоногий кат прискіпливо оглянув їх своїми метушливими очицями, перекинув з руки в руку гарно сплетений шкіряний нагай і, враз визвірившись, кинувся шмагати по обличчю, по шиї високого в'язня, який стояв у другій шерензі. Чим той провинився, відомо було лише самому Шакалові. Може, тим, що був ставний, високий…
— Я навчу вас дотримуватися дисципліни і зразкового порядку! Ви будете плазувати перед своїм начальством, ви навчитеся ходити строєм! Слухайте наказ: в тому кінці табору потрібен пісок. Будемо носити туди пісок! Строєм, у ногу! Зберігати ідеальне рівняння! Мютце аб![9]
В'язні зірвали з голів свої смугасті чепчики й заметушилися, набираючи в них пісок. Потім, тримаючи їх у руках, ніби дорогоцінні вази, строєм рухалися у далекий закуток табору, там висипали на купу і поверталися у кар'єр за новою порцією. Уся територія табору являла собою піщану пустелю — скрізь сипучий пісок, ніде ні деревця, ні латочки трави. Гольцшуги в'язнів грузли в гарячому піску, пісок набирався у те дерев'яне взуття й до крові натирав ноги. А Шакал, лютуючи, метався уздовж колони, шмагав нагаєм і верещав:
— Я вас навчу працювати! Ви в мене згадаєте усіх святих! Йти треба як на параді, як біля Бранденбурзьких воріт!
Через кілька годин Шакала змінив інший кат. Високий, верткий, з неймовірно довгою шиєю і дрібним, як кулачок, зморщеним лицем, він був схожий на змія. Як і попередні двоє, цей також сповідував відвертий садизм. Всі троє ніби змагалися між собою в жорстокості.
Знущання тривали. До вечора в'язні своїми смугастими наголовниками наносили величезний пагорб піску. За цілий день вони не мали в роті ні крихти їжі, ні краплі води. Увечері їх ледь живих загнали в кар'єр. Володя вже не відчував свого тіла, збайдужів до всього на світі, хотілося лише впасти на пісок, розчинитися в ньому безслідно, нічого не чути, не бачити, не думати. Так само почувався і Жора, але ще тримався, раз по раз розкутурсував Володю, ніби повертаючи хлопця до життя. Хоча Жора й менш загартований фізично, зате старший аж на два роки, і Володя з перших днів прийняв його братню опіку. Побачивши, що молодший товариш ніяк не реагує на його підбадьорювання, Жора вдався до вже випробуваного засобу. Він не співав, а проникливо продекламував кілька рядків їхньої улюбленої пісні: «Орлёнок, орлёнок, взлети выше солнца»… Володя розчулено притулився до товариша і вже сам, заспокоюючи його, казав, що вони все ж не самотні на цьому білому світі, що, може, й доживуть до світлих днів перемоги…
На вечірній аппель[10] з'явилася вся трійця: Псякрев, Шакал і Змій. Знову свистіли шкіряні нагаї, гупав по кістках в'язнів гумовий кий… Нарешті на високій щоглі посеред табору заревіла сирена, сповіщаючи відбій. Жахливий конвейєр смерті і мук тимчасово пригальмовувався, щоб на світанку знову розкрутитися на повну силу.
Була вже глибока ніч. Байдуже мерехтіли в небі далекі зорі. Перша роса зволожила пісок кар'єру, і невільники вкладалися спати тісно один коло одного, щоб хоч трохи зігрітися. Влягалися вони на дні кар'єру, ніби в чорній безодні. Настала моторошна тиша, в якій зрідка живим болем витали зойки, стогони, розпачливі зітхання або й судомливий скрегіт зубів нещасних в'язнів, що люто страждали навіть уві сні.
Володя і Жора, щільно притиснувшись один до одного й підібгавши ноги коліньми до грудей, намагалися заснути, але сон не йшов. Боліло все тіло, свинцева втома скувала кожен м'яз. Від нервового напруження гупало в скронях, гостро боліла рана у Володі на голові.
— Ти спиш, Жоро? — пошепки спитав Володя.
— Ще ні. Треба б заснути, а не можу. Усе тіло ломить, голова болить…
— Я також. Голова паморочиться, а сон не йде.
— Треба заснути. Сьогодні витримали, тепер нове завдання: витримати й завтра. Іншого шляху в нас немає. Людське життя тут важить не більше ніж піщинка цього кар'єру. Оце тобі фашизм у дії. А що ми знали про фашизм до війни у школі? Майже нічого.
— Чого ж, — спробував заперечити Володя, — дещо розказували. Навіть збирали пожертвування для тих, хто постраждав від фашизму. Пам'ятаю, під час подій в Іспанії, я тоді був у третьому чи четвертому класі, вчителька розповіла про трагедію іспанських дітей і просила збирати кошти на допомогу. Я розбив тоді свою скарбничку, дістав з неї заощадженого карбованця й віддав на допомогу іспанським дітям.
— Карбованця віддав? — гірко всміхнувся Жора. — Та треба було б на погибель фашизму віддавати все — навіть останню сорочку.
— А ми хіба не віддавали? — розсердився Володя.