Дівчинка зітхнула, обернулася й потупцювала темним шляхом далі. Звірі неспішно пішли слідом, але поводились дивно: то підходили майже впритул, то зникали за пагорбами й рикали звіддаля. Нарешті зникли зовсім.
А пара маленьких ніжок невтомно дріботіла задубілою стежкою, яку вдосвіта вже не потрібно було шукати: на тлі сріблястої від інею трави її було видно як на долоні.
Раптом дівчинка зупинилася, повела очима: відчула знайомий запах каменю. Прискорила ходу. І коли з-за обрію несміливо визирнула ранкова зоря, розганяючи синювату холодну темряву, вона вже стояла перед мурами величезного замку, грізні вежі якого здіймалися майже до неба, а їхні гострі зубці зухвало упиралися в хмари. Глибокі чорні бійниці навіювали жах.
Раптом заскреготали грубезні залізні ланцюги, опустився важкий дерев’яний міст, і на нього зійшла ставна рудоволоса жінка в чорній оксамитовій сукні.
— Віландо! — вигукнула здивовано. — Ти сама, дитинко? А де ж мама? Як ти тут опинилася?
Маленька Віланда зазирнула в зелені очі, оглянула разки діамантів, що звисали з пояса й гойдалися на стегнах, обома ручками зняла з шиї ланцюжок і здійняла його над головою. Бурштинова кулька кілька разів хитнулась й опустилася в простягнуту назустріч долоню, відтак, як тільки її торкнулися перші ранкові промені, спалахнула золотим полум’ям і запалила розкішне хвилясте волосся рудої жінки.
Бурштин у її руці розм’як, потік воском по долоні, потому закипів і випарувався, тільки довгі пальці з матовими нігтями потяглися за янтарною хмариночкою, що поступово зникала у вишині.
— Промінь Тровіка! У моїх руках… — прошепотіла жінка, ледь рухаючи губами, і звернулась до дівчинки: — А де твоя мама, Віландо?
— Мами ма, — мала безпорадно розвела рученята, піднявши блискучі чорні очі.
— А де Коріель?
— Ма… — маля зітнуло плечики і знову розвело рученята.
Руда красуня якийсь час у задумі дивилась, як перші промені золотили верхівку найбільшої вежі. Сонце ще не зійшло, воно тільки почало виринати з-за обрію.
Жінка присіла, обхопила малу обома руками за плечики, зазирнула в очі:
— Згадаймо разом, що сталося? Ти добре все пам’ятаєш. Що наказувала тобі мама? Де це було? — очі Віланди застигли, зіниці поволі розширились, розчинились у зеленому погляді. Раптом обидві: і дівчинка і рудоволоса — здригнулися, ніби хтось невидимий постав поміж них, сколихнулося повітря, жінка відсахнулась та підняла вгору руки — приготувалася для оборони. Дівчинка розплакалася й почала кликати маму.
— Не плач, Віландо. Найстрашніше — позаду, — жінка взяла дівчинку на руки. — Тут безпечно.
Та витерла брудними рученятами сльози. Заплющила очі, схилила набік голівку. І одразу заснула.
Жінка не притискала дівчинку до себе, як зазвичай роблять матері, а просто приклала свої руки до її животика та спинки і, не торкаючись сукнею брудного лахміття, понесла до замку.
З-за рогу вигулькнув величезний, схожий на ведмедя собака, він повільно пішов слідом, велично похитуючи темно-брунатними завитками доглянутої шерсті.
Стиха поскрипуючи, піднявся підвісний міст, і фортеця заніміла.
3
Степ дрімав.
Лежав на схід від могутнього гірського пасма, що оточило його величезним півколом. А з протилежного боку гір протікала надзвичайно широка ріка, до неї зусібіч стікалися невеликі ручаї та струмочки.
На півночі, між горами й рікою, розмістилися густі предковічні ліси. В їхніх хащах ховалися хатки спокійних розважливих орачів; цей численний народ складався з кількох племен: ті, що жили ближче до Великої ріки, називалися порічковиками, ті що біля лісу, — полісянами, були ще й поляни та підгоряни. Усі вони обробляли землю, майстрували необхідне начиння, шили одяг, щедро прикрашали його орнаментами та візерунками. Приносили жертви Сонцю, Дощу та Вогню і сплачували данину своїм південним сусідам — кочовикам-степовикам, які, ворогуючи між собою, часто-густо робили наскоки й на поселення землеробів-орачів, грабували, вбивали. Іноді навіть під час перемир’я забирали в полон необачних, які наважувалися відійти від осель на чималу відстань, і примушували виконувати найважчу та найбруднішу роботу. Через те звичайним землеробам доводилося опановувати ще й воїнське ремесло.
Зовні дуже схожі, орачі та степовики різнилися вдачею. Високі, світловолосі та світлоокі, щоправда серед орачів було більше рудих, а поміж степовиків — білявих. Борід не носив ніхто, однак старші чоловіки поважно відпускали вуса.
Кочовики так само поклонялися Сонцю, Вогню, але ще — Вітру. В орачів усім заправляли старійшини та жерці, а кочові племена мали вождів, які ніколи не могли дійти згоди, між ними не вщухали чвари. Вони відбирали одне в одного табуни коней, отари овець, одяг, казани, зброю, золоті бляшки-прикраси. І бранців. Здебільшого — своїх же степовиків. Іноді — орачів. Мов неприпнуті коні, носилися по степу, низько, по самі очі насунувши шкіряні шоломи. Не турбувалися про прийдешній день та ніколи подовгу не затримувалися на одному місці.