Степовички, які звикли їздити верхи, носили однаковий з чоловіками одяг, схожі прикраси, тільки волосся мали довше. Орачі ж вважали таке вбрання непристойним для жінки та засуджували степовичок за те, що ті народжували дітей не в освячених поколіннями предків хатах, а в нашвидкуруч напнутих повстяних наметах.
Стосунки між кочовиками й орачами завжди були напружені, в будь-яку мить могли перерости у відкриту війну, але під час обміну товару ворогуючі племена виявляли стриманість і дотримувалися усталених звичаїв. Гончарні вироби, збіжжя міняли на шкури тварин та зброю. Найбільше цінувалося золото. Добували його поблизу небезпечних гірських річок, проте орачі, так уже повелося, не витрачали цінний метал, зберігали про запас, степовики ж виготовляли з нього прикраси для себе, своїх дружин, дітей і навіть коней, часто-густо втрачаючи почуття міри.
Мови обох народів були дуже схожими, і хоч кожне плем’я розмовляло своєю говіркою, порозумітися при бажанні завжди вдавалося.
А землі та дичини вистачало на всіх. І тепла від Сонця — верховного бога, коло якого вважалося священним символом, і навіть зображувати його дозволяли тільки в капищах, обсаджених ритуальними соснами. Жерці дбали, щоб росли там дерева різного віку: старі, високі, з гладкими золотистими стовбурами, і молоді, схожі на розлогі кущики. Так повелося від початку віків. Усі знали: коритись законам і звичаям треба обов’язково, порушників карали, найчастіше — вигнанням, і ті, що опинялися поза межами своїх племен, ставали бродниками. Об’єднували таких не походження, не мова, а доля, вона примушувала гуртуватися приречених на загибель одинаків. Утікачі та ізгої маленькими, але досить небезпечними ватагами грабували окраїни земель орачів, підстерігали в засідках нечисленні гуртики степовиків, проте найчастіше просто полювали в горах та поблизу річок і непролазних боліт.
І було б у цьому підсонячному світі все простим та зрозумілим, якби не залишилися в безкраїх степових просторах останні замки кількох чаклунів — страшні, несхожі на житло, наче сірі скелі, стояли вони непорушно й грізно.
Ще тисячоліття тому прийшли вони із заходу, з-за гір. Невисокі на зріст, темноволосі й чорноокі чародії легко й невимушено розмовляли обома місцевими говірками, а от їхньої мови не розумів ніхто. А найголовніше — могли будь-кого зачарувати. Розповідали про них різне: ніби розуміють мову тварин, читають думки людей і навіть уміють укладати угоди зі страшними нічними духами, які переправляють душі померлих через західні гори до країни вічного сну. Тому й живуть набагато довше за звичайних людей і не старіють. Ходили чутки, що були вони настільки зарозумілими, що наважилися зневажати… Сонце, поклонялися тільки Вогню. Через те, хоч і розумними були, не могли вжитися між собою: постійно билися, ворогували, доки не знищили одне одного. Уціліти вдалося лише кільком.
Заносило землею страшні й величні руїни кам’яних фортець. Удень там кричали ворони, а вночі страхітливо ухали сови й шелестіли кажани. І наближатися до цих місць мало хто наважувався, хіба що розбишаки-бродники, покидьки різних племен, вільні й безтурботні — ті нишпорили де хотіли.
Люди боялися останніх чаклунів, хоча іноді зверталися до них за допомогою, бо ті були досить-таки удатними цілителями, майже мертвих приводили до тями. А траплялося — і мертвих з того світу повертали. Але ціну за здоров’я призначали самі чародії, і ніхто не міг знати наперед, чого вони забажають: кількох шкурок, глеків чи самої людини. Ті, кого забирали до замків, ставали невільниками, їх не можна було викупити, а найстрашніше — вони самі не хотіли повертатися до звичайного життя, ставали відлюдькуватими, осібними і дуже скидалися на чаклунів.
Тому орачі трималися подалі від кам’яних замків — так безпечніше.
Щоправда, Диводанова прабабця любила поточити ляси про чаклунів.
От і зараз вона сиділа на лаві з прядивом у руці, а навколо неї — тітки та сестри, рідні й двоюрідні, також з роботою в руках.
— Чому ж чаклуни ворогують між собою? — запитала одна з дівчат. — За владу б’ються?