— Ти, ти! Що ти так розгосподарився? Може, маєш оскому на бульбу?
— Ну, або що?
— Аво! Диви, який герой! А що ж ти, може, щось помагав?
— О-о, ніц? А хто товар пас, а хто патики носив?
— Ну-ну, най там... Ой, Васильцю, скокни ще за Красою, диви, знов стара клемпа поперла в конюшину! Лети, лети, та так їй наклади, щоб пам’ятала.
— Грицю, я бігме не здужаю... Мене так набій микає...
— Видиш’ го, шмаркача, пся кров! Надри’му бульби, дай’му опихане! Марш від вогню, крутоголовнику, шуруй на десять кроків, бо так тя скопаю, що не рушишся. Гонь!
Василько насупився, мов сич, і розжалоблений докраю скотився, хлипаючи, з межі. Прикуцнув, мов сирота, на голій стерні й гірко скаржився, нарікав:
— Корови їм завертай, грушок рано винеси, патики двигай, а вони такі мудрагелі!.. Чекайте, чекайте, ви колись не будете такі мудрі, я вам нагадаю...
Жаль давив його тоненьку невмивану шийку, він ридав, ридав, аж захлиснувся. Де ж, таку кривду йому вчинили, від вогню прогнали, мов пса. Це боліло дужче, ніж набій... Хильцем озирнувся: Грицько із врочистою повагою загортав бульбу в огарки, а Стецько клав від вітру тернину на пригніт і роздував жар, сопучи, гей ковальський міх. Заіскрилися рої золотих мушок, закрутив довгим хвостиськом запашний дим і розстелився пометтю по полі...
Василько не втерпів: добув із дрантивих штанят загикану гармонійку і ну — тія-рія, тія-рія, тія-рія, ра-ра-ра! Надував щічки з лишаями, схлипував, шльохав, але різав якоїсь весільної, аж ворони на оранині пополошив. Грав, а сльози, як зернята гороху, капали у щілини в гармонійці.
Грицько вже закрадався, як той лис, вже наважився на ту гармонійку, вже чатував— за плечима, мов кат над душею, але Василько буцім і не бачив. Грав!
— Васильцю, а покажи ту пузитку.
Василько вигравав, аж копоти йшли: ге-гe, уже має храп!
— Е, Васильцю, ти такий не будеш... Правда, що ти мені її даш?
— Ая! А хтів би-сь... А видиш! Ага... А від бульби мене відкусали. Ге, які мудрі!..
— Йой, Васильцуню, та хто б тобі бульби жалував? Як іно спечеться, їж скільки влізе. Дай, дай тую пузитку, бо ти і так не будеш її довше мати, як від сабашу до неділі. Хтось від тебе відбере і ще й наб’є.
— Ну, то на...
І знову всі три у добрій згоді сиділи коло вогнища. Гриць хитався на межі, як жид на сабаш, єхидно підморгував і тереликав на вимученій гармонійці, а розлізлий Стець простягся горілиць у траві й, розкривши хавку, дивився, як вітер зганяв і розганяв по небі кучеряві вівці. Василько далі бабрався коло свого набія. Часами сумовито зизував на гармонійку: зітхав і опускав оченята. Пропала, як панщина!
Пощупав пальцями крайню бульбу.
— Грицю, наша бульбочка вже, як пампушки!
Гриць витріпав до коліна слину з гармонійки і засукотав жмені. Стець забурмотів із вдовіллям та присадився ближче до вогню. Повагом розгортали кийками купу огарків і виймали бульбу по бульбі. Кожну втирали від попелу до ногавиць, а згар відшкробували ножиками-«жидиками». Гриць їв делікатно, бо теребив лушпу, а Стець пакував усе на купу — бульбу, лушпаки й огарки, — аж хрустало між зубами. Малий Василько дуже квапився, то й мав з їдою чимало клопоту. Бульба пекла його в рученята — він сокотав її, хухав, дмухав, визбирував із землі, бо була сипка й розлазилася, мов каша. Увесь замазався вуглем, як чортеня, лише очі світилися. Голосно цямкав й облизувався.
— Ну, підсадив собі чоловік нівроку тої «американки»... Фу! Буде вже з мене!
Перехрестився, мов старий, і, вдоволено поплескав по животині.
— Тепер можна собі й полежати.
Ненаїсний Стець розперезався й мучив останні пошкрабки. Гриць добув пучку тютюну і перевертав навиворіть усі кишені за паперцями.
Польовою доріжкою, порослою золотистим копатнем, талапав поволеньки віз упорожні. Розв’язаний мотуз волочився по землі, тарахкали вила до щаблів, а вусатий дядько звісив босі ноги зі щербатими пальчиськами поза полудрабки, повісив на поденку бич і віжки та дрімав, киваючи лобом. Кандиби з довжелезними хвостами і гострими ребрами тюпали самопас, схиливши меланхолійно голови, гей коновки, і щипали по дорозі травицю.
Гриць стримав коні.
— Гов, гов, цуговці! Татуню, може, маєте папірка?
Дядько пролупив закислі очі.
— Га-а?
— Маєте папірка?
— Тьфу! Йди ти, пацєтнику! Бодай же-сь сказився. Во, молоко тобі ще не засохло!
Ґазда витягнув з-під сидження батіг і спересердя цьвохав коней по сухих ребрах. Колеса сполошилися й постукотіли навскоки по золотистій доріжці.
Василько нишпорив у своїх бездонних дрантивих штанцях, де були всі його маєтки: патрони, гільзи, кулі різного калібру, шрапнельки, дротикі і ґудзики. Між тим усім теремешлям найшовся і клапоть газети. Віддер чистий рубець і дав Грицькові.