— А даш ми раз пакнути? — торгувався.
— Дам, дам.
Гриць скрутив бомка, закурив від огарка, пускав штудерні «шлюги» попід ніс гнилому Стецькові що вже був солодко здрімався, а тепер крутив головою і відмахувався від диму, як від ос.
Василько розіткав знайдений патрон і висипав шелестячий кантовий порох на газету. На газеті розвернулася, заложивши білі руки за шию, намальована пані з буйним волоссям й усміхненим личком.
— Гм... — задумався Василько. — Така якась, як матка божа.
— Йди, йди, дурняго! — картав малого Гриць. — Де ж матка божа має таку куцу спідницю? То хіба якась професорка...
У розмріяному блакиті почало варитися: це із-за кучерявих баранців блиснув сталевими крилами чорний гнівний птах.
— Аво, аво, вуроплян!
— Ага... Ану, вгадай, самець чи самиця?
— Ум-ум... Сам си гадай...
— Я знаю: такий з двома крилами — то самець, а з одним — то самиця.
— Ая, ти дуриш!..
Гриць розреготався, добув гармонійку, але заграв сумної. Задивився в сизий обрій і затягнув сумненько:
Козаче, козаче, я тобі не вірю,
Зламав-єсь калину на моїм подвір’ю...
На межі потахали й попеліли останні огарочки. Вигоріле паленище глипало із зеленої трави чорним більмом. Внизу в ярузі щебетала річка, підскакувала по білих камінцях і говорила сама до себе, як дитина в колисці, що не може надивуватися своїми дрібними пальчиками. На плесах крала з неба блакитну усмішку, на скрутах збитошно хлюпалася з сітником, перехопила вітрові сніжний пух із будяка і понесла, вигойдуючи, ген — між гомінкі луги де скаржилась і клалася у покоси отава, де розсипалась над світом тиха печаль осені, гей коси плакучої верби.
Це минуло літо, голубе ласкаве літо, розтрембітане далеким криком диких гусей і піснею молотків.
III
Надійшло їх сім, як дубчаків: Гілько-Мадяр, Микола-Гарбуз, Сень Ковбликів із заячою губою, Павло Розперезаний і ще трьох храпалів із тамтого кінця. Кишені й запазухи мали розіпхані камінням і грудолями. Мадяр хоробро помахував палицею, а один мав застромлений за ремінець пружиновий «дольмессер» із половиною вістря.
Грицько, як опарений, схопився з межі.
— Ов! А ви де так?
— Йдемо битися із «сироїдами»! — набундючився Мадяр. — Вони, во, нас вчора зачіпали в долинках, як нас-но було трьох: я, Сень і Гарбуз. Побачимо, чи нині будуть такі герої! Йдеш?
— Та певно!
Збудили Стецька, штовхаючи його пальцями попід ребра, — розіспаного й запухлого, мов борсук. Він розлінився, поров пазурями гирю, рот йому дерся від вуха до вуха. Але во! — йому й не снилося йти кудись на роздобенди. Але потім сконопадився:
— Ну, то вйо! Як іти, то йти!..
— А ти що маркіруєш? — буркнув Мадяр малого Василька, що притаївся тихесенько, як труся під кущем свербигузу, й завзято хухав на п’яту.
— Та я... Та я маю набій...
— Запхай собі... свій набій, пєцуху!
— Вуфермисько!
— Лізь мамі під спідницю!
— О-о, добре вам сварити! Якби вас так боліло! — скозувався Василько. Вхопив обіруч напухлу й обкипілу п’яту та показував хлопцям. Та тут хтось його копнув, аж той дав сторчака і злетів з межі на стерню. Запоров п’ятою в якийсь штурпак і залементував:
— Йой, йой!
Набій тріс, аж сукровиця вийшла. Ціла п’ята зачервонілася, обсипалась вогнем. Василько качався з болю по стернищі, як перекотиполе, але пастухам було це байдуже. Поставали, гей парубки до асентерунку, нагороїжилися, накільчились, позакладали палиці на плечі, мов гвери, і рушили в бій.
А Гілько-Мадяр, цісар пастухів, попереду. Заплаканий Василько недовго шльохав і хлипав. Не втерпів! Не всидів! Обкрутив п’яту шкурлатом, стиснув у рученятах грабову кривулю й поштигулькав навздогін за компанією.
— Гількуу-у! Грицюю-у! Чекайте на мене, я вже йду-у!
Здогонив їх аж на поперечній дорозі коло порослого мохом граничного каменя заввишки в хлопа. Край дороги торопіли трухляві хрестики на врослих у метелицю могилках. Гурма гайвороння мерехтливою плахтою зірвалася з тих могилок і пішла врозтіч. Хлопці вже лаштувалися й пускали в рух пращі. Камінці свистіли досить густо, тому задиханий Василько примостився за кам’яною бабою, перев’ярував закривавлену ногу і ледве дихав.
«Сироїдів» було, як саранчі — якісь малі, більші ще більші, видно, що також пекли бульбу, бо з оранини закрутив хвостом дим. Прихапцем ламали з чагарнику киї та збирали по ровах «амуніцію».
Обидві армії почали насамперед перепалку на язики. Прозивалися одні другим.