— Сироїди!
— Макогони!
— Сироїди, за вами дідько їде!
— Макогони, за вами дідько гоне! А потім по черзі хором:
— Сироїди на горбочку смажуть жабу в черепочку!
— Макогони — куку! Зарізали суку, повісили на драбини, цілували щогодини!
— Ти, пахнило за три гроші, ходи сюди!
— Ходи ти сюди!
— Дивіть, дивіть на того запливаного! — peготали «сироїди» з неповоротного Стецька. — Якби в комин лазив!
— А запух, гей, хом’як!
— Аво, аво, рохкає!
— Ну-ну, я тобі зараз порохкаю! — відгрожувався збентежений Стець.
— Ов! А ти чий такий?
— Кілько б’єш на гребінь?
— Ади, ще один силач! — покладалися зі сміху «сироїди» з приземкуватого Василька, що саме пришлюсував у ряди вояків і волік за собою грабовий дрюк, довший від нього самого.
— Ти, маленький, хочеш циці?
— Сховайся, бо тя комарі задзьобають! Мадяр подивився згори на Василька.
— Видиш, ти собі таке позволиш?
— А що ’му зроблю?
— Дурний! Маєш той «жидик» і вдавай, що ти німий. Лети просто, ніц не бійся, бо німому всьо єдно!
— Ум... Я знаю... — Василько шморгнув носом і півплачем спитав: — А ви за мною обстанете?
— Та певно! Аякже!
Малий сягнув по ножик, як не своєю рукою, насунув капелюшину на очі й боком-боком, закрадаючись, підбіг трошки вперед. Галайкав щось несамовите, люто розмахував «жидиком», а колінцята тряслися в нього, мов легке на укропі. Фі-і-ть!.. Свиснув пращ, здорова грудоля тарахнула його в бік розсипалася по камізельчині. Василько скривився, безрадно знизив ножаку і навтікача! Але хлопці заголюкали його, під’юджували:
— Вйо, вйо, Васильцю, не бійся! — Ти німий! Тобі всьо єдно!
— Та що, ти думаєш, що він боїться? Він їх усіх сфалатає на купу!
Пхали малого в біду, заклинали в цапа, але самі не дуже-то квапилися до бійки. Перечислилися: сироїдів» було втроє стільки. А підбехтаний Василько ні з того, ні з сього закукурічився надобре. Стиснув ножика, тернові ягідки під наїженими дровами блиснули завзяттям, заверещав диким голосом, перескочив один рівчак, другий рівчак, одну межу, другу межу — і зненацька аж присів зі страху. Дух йому заперло в тоненькій невмиваній шийці... «Сироди» були от-от на карку!.. Каміння літало, як рій, кілька кремезних шибеників брали вже його в коло. Хлопчина позеленів від несподіваної пригоди, опустив ніж на темну оранину й розпучливо залепетав:
— Не приступай, я німий! Ой, я німий!
— А то ладно! Німий, а так приємно бесідує!
Якийсь віспуватий парубійко залетів збоку — трісь! — свиснула гостра плитка, а Василева капелюшина йно мелькнула в борозну. Бризнула ров і залляла тернові ягідки і дзьобатий носик. Хлопчина вклякнув і обняв рученятами тім’я.
— Боженьку! Голова... Голова! Йой!
Кров!
Обидві армії в ту мить завмерли, вросли в оранину... Але ненадовго. Гілько-Мадяр раптом оскаженів! Байстряча кров того сина покритки-війни — хто зна, може, спадщина мадярських пушт — розбісилась у ньому стогривим табуном осатанілих диких коней. З’їжився, скоцюрбився, блиснув очима, як вовкулака.
— Хлопці! Вас нема?
Як буревій, мов хуга, рвонувся із своїм струменем на «сироїдів». Сам один! Перескочив через Василька, як через кротовину, заскавулів, свиснув палюгою.
— Тррах! — віспуватий парубійко накрився голими п’ятами. — Трррах! — другий, горбатенький обіруч схопився за зуби, якби не хотів їх випустити з розквашеної щоки. Ху!.. Почалася коломийка. Зломотів копитами, гей ведмедисько, валуйкуватий Стець: — Чекай-но, я тепер тобі порохкаю! — Плигнув, мов в’юн, меткий Грицько: — Вву! — Бевхнула каменюка, аж комусь у животі векнуло, гей у бочці. Скочив Гарбуз, Сень Ковбликів, Павло Розперезаний і три храпалі з тамтого кінця. Чоло до чола, зуб до зуба. Ой!.. Ґвалт!.. Летіла слина, кров, сльози і прокльони.
Война!
«Сироїди» не встояли. Зробили «рікцуг» і розсипалися по полі, як наполошені сарни. Дерли, аж земельку рвали під собою! «Макогони» — розлеймані, запінені, заслинені, перли за ними з дикою жадобою месті, що розпирала їх і несла, мов невговканий потік на лотоках. Мов ураган, мов чорні круки впали на колесо печеної бульби і рознесли його на всі вітри разом з огарками, а якогось втікача, що зашпортався на горошанці, так обліпили сипкою й гарячою «американкою», що цілий побілів, якби його сніг присипав.
Але зміркували, що далеко увігналися у чужу територію, і Мадяр сказав — гальт! Два ґазди, що підкидали на пшеницю, — один свій, другий «сироїд» — ударилися з дива в поли і вже бралися за істики, щоб розборонити роз’юшених вояків.