— А то бий таке дрантя, пся кров...
Сонце колувало на полудень, променів хрест на церковній бані, ледве чутно шуміли хором крислаті смереки, цвіла черемха на зарослих хабазом могилках, і дивом дивувався задивлекий в свою празничну вроду ласкавий день, золотом тканий, блакитом замаєний, пишними садами закосичений!
Празник був — гей! — празнику був ще й празничок, роковий храм, відпуст великий за всі гріхи — празник у Красній Долині!..
— Та ну!
— Та во!
— Стрию, я вас не пущу! Татуньо так вас просили!
— Гов, дівче, не сіпай мене, бо перевернуся на сміх людям. . Таке то моцне, так вигналося... цуд!
— Митре, та ну, ходи!
— Чекай, а ти не знав, що в мене на Покрови празник?
— Е, десь ти какий...
— Тихо! А твоя Феська не знала?
— Ойой!
— А, гостоньки мої, косоньки мої, де вас посадити та чим вас приймати? Не цурайтеся, не чужайтеся, тож ми свої!..
— Та таки свої: цьотешне, вуєшне, дідько знає колишнє...
— О, бодай же га! То чому не свої? Пам’ятаєте, Настуню, якисьмо колись празникували, якисьмо виспівували!
— Гай, гай!..
... В Пилипа за потоком не празник — толокá, в Пилипа гостей гук! Гумно повне полукіпків, а полукіпки повні сонця й розбризканої малечі. Собаки рвуться на ланцах, кури горланять, коні поскидали нашийники, бо мушня присіла, розтряслася з баламутів молоденька конюшина, а гиляві ясені за оборогами стріляють у блакит, гей шибені дітиська з бичів...
Празник!
По великій хаті запашний холодець ходить з м’ятою попід боки. На помості — пісок і зелений лопух, святці в самозолоті й горіховому листю, почоломкались дві ковані скрині, а на віках празнична скатерть в мережки й стебнівки та два книші, як два сонця.
Вуйни-стрийни, вивбирані, вив’язані, запишались, мов ячмінні пироги, позасідали побішниці, попідпирали ковбиці й гору сорокатих подушок, доправляли очіпки, дзвонили щирими коралями і відпустовими менталиками завбільшки добрих варениць та квітчастими запасками шморгали по бородах.
Вуйки-стрийки щойно входили, густо раз коло разу тупали в сінях обцасами, на порозі кожний харкав: «Хороба з такими порохами!», клав кримку на полицю та рукавом полотнянки розправляв стрипіхаті вусища. Сідали рядком на лавицю, як журавлі, той і той — сам собі — виймав капшук і побожно, щоб, сохрани Господи, не впав на землю клаптик махорки, крутив обрубкуватими пальцями тоненького червака.
За вікном горів синім полум’ям кущ бозу, чуділи ластівки під стріхою, а з вишень капали в буйну траву спаршивілі хруставки. Було в геть з полудня — випостилися люди в церкві, бо єгомості довго тримали... Кхм, кхм!.. Гості статочно покашлювали, але від запаху рум’яних книшів вертілися сверлики в носі й оскома лізла на язик...
— Кхм-кхм... Ахи-ахи!
Старий Гнатко таки не втерпів:
— Гей, де ж той Пилип? Спить ци як?
Гості засуєтились, вуйки-стрийки доброзичливо та погідно кивнули лобами, вуйни-стрийни соромливо переморгнулись:
— Бодай того Гнатка!.. Така біда смішна... І я скажу: вам би то не пасувало... Аво, десь ви такі: християнин, не дитина ж... І я скажу: аби-м рік не їв... Аякже! Видите, а йому то ввійде. Ну, такому всьо ввійде! Така натура, ая... Умгу. Хе-хе — Гнатко! Хі-хі — Гнатко! То голова! — Знехотя перекидались то сим, то тим, то про те, яке було казане, то про худобу, то про погоду; ґазди ґаздиням «тикали», а ґаздині ґаздам «викали» — як і велів стародавній звичай.
Стрий Гнатко мав мідяний вус по-козацьки й широке бундючне чоло. На всіх празниках сидів на покуті й ніколи не роздягався з кожуха. Був кметь-богатир, коні — гей кати, за дівкою нині давав дві тисячки, із самим графом їздив на рогачі — фірманував, — а лісничий завжди гостив його білою кавою і бухтами на маслі. А вже за патик, то стрий Гнатко не турбувався: ціле гумно мав завалене бучиною... Хо-хо, Гнатко! Хі-хі, Гнатко!
— Пилипе, або даєш ту оковитку, або не?..
— Даю, даю.
Пилип розпускав у коморі «бунгу». Бабрався, ляпався, доливав воду, фарбував соком, пробував частенько, яке то, і крутив носом:
— Пся кров, ще моцна!
— А ти тілько не кушай, бо всьо викушаєш! Та й лиши краплю до зуба, щоб було закропити!
Пилипиха з донькою-відданицею увихалася коло драглів. Ложки рахувала.
— Дев’ять... десять... І пощо ти тую кривописку кликала?
— Мамуню, я не кликала, стрийна Марина сама присилилася.
— І штири бахори притягнула!.. Страх! Та то хмару зжерло би...
Через поріг перекабанився ще один гість — якийсь пізній, — парубій, мов грім, маківкою стелі підпирав, кудрява грива прилипла до чола, скропленого маєвим окропом, як житня полова до мокрого току. Парубій був якийсь неповороткий і нюнькуватий, місив кашкетину у ведмежих лапах, перевалювався з боку на бік і обгуркував лавицям ноги. Як добре розмахався, то, закрадаючись, якби йшов на заріз, зачав вітатися з гостями: як ся маєте, як ся маєте! — і так ген-ген, аж до самітнього чудотворця Миколая, що висів скромно коло бовдура в поколупаних рамах. Вуйкам-стрийкам термосив жмені, аж у суглобах рипотіло; вуйнам-стрийнам розсіяно настолочував носи чобіт і цмокав кожну в руку. Вуйни-стрийни буцімто бентежились, сіпали руки до себе і з панська відпрошувалися: «Перепрашаю... Та нащо?» Надутого стрия Гнатка на покуті також був наважився поцілувати, але тамтой не дався.