Славко не був простий хлоп-перевесло: був трохи панськуватий, мав три класи гімназії й три роки криміналу за політику, драглів не їв дерев’яним цурупалком, тільки бляшаною ложкою, а м’ясиво вилками і ножем. Проти нього сидів його шурин, кривий Гриць із Залісся, також великий політикант, тільки що Славко, рахувати, сторонив за Україною, а Гриць був завзятущий «сельроб», а безбожник такий, що най матка божа боронить і заступить! Кальвін якийсь, а не людина!.. Та він вам таке плете на Бога і на Пречисту та й во — на ксьондзів, що аж слухати лячно. Не було тижня, щоб у нього не трясли за якоюсь бібулою, та й не було місяця, щоб він не сидів бодай добу, бодай дві. Бувало, як тільки вздрів крізь вікно своїх панів на остро з пасками попід бороду, то зараз казав жінці Марині: Марисю, запорай худобу, нарубай собі дров, бо я вже за три дні прийду... Брав бохонець насущного під паху й головку часнику за пазуху, бо вже знав заздалегідь, де осіяє. . Чванився, що не має страху ні перед Богом, ні перед дідьком, але це тільки тоді, як того не чула його «екзекутива» Марина. Була це невіста дуже висока, худа, як коняча смерть, а страшенно язиката і страшенно богомільна. Ніхто стільки в селі не висварювався, що вона, і ніхто стільки разів не ходив на прощу до Гошова, що вона.
Оба швагри не обзивалися до себе ні словечком: були на ворожій стопі, бо правувалися вже п’ять літ за півморга гниляка.
Пилип і Пилипиха так розпадалися коло любих гостоньків, так молили-просили:
— Марисунцю, таже їжте, та ну, та не дайтеся просити...
— Атанасе, та во, та кусайте!
— Та я кусаю...
— А фігу кусаєте!..
Пилип витягнув із мисника дерев’яну піпу, взяв з-під лави сокирчину і, заганяючи качки, потинявся до комори розбивати бочівку з пивом. Пилипиха ж і Ганнуся увихалися безупину з пекарні до світлиці. Ой-ой, та ще пироги!.. Ой-ой, та ще мачанка... А в пекарні — Боже кріпкий! — чиста гамарня або жидівський хайдер! Назлазилося бахорні тьма-тьмення, бо на кожній фірі приїхало з троє-четверо, а кожне якесь незаткане, зжерло би коня з копитами!.. Вилизували тарілки, дерлися за лакітки, трубіли всі на купу, очі собі видзьобували і перевертали хату догори коренем.
Один Влодзьо, Пилипишин мізинчик-одиначок, відсахнувся з презирством від тої жемоїди і, напушившись, гей пава, бундючно походжував по світлиці з рученятами в кишенях, де мав цілі пригорщі бамбонів і срібняків, що їх надавали йому гості. Го-го, у Влодзя сьогодні великий історичний день: він виступатиме ввечері на представлінню, баякже, в п’ятій дії «Невольника поведе за руку сліпого Степана, якому вражі турки викололи очі, — а всі люди будуть на нього, на Влодзя, дивитися. Ото раз!
Стрий Гнатко вицідив з пляшки рештки запіканки і ласкавим рухом подав чарку хлопчині.
— Ану, небоже, пий!.. Покажи, що вмієш!
Пилипиха прослезилася зі щастя й ховала свого пестунчика в пропащих закладках спідниці на чотири пілки:
Не пий, кицуню, то гірке!
Але гості настоювали, щоб випив:
— Та не бороніть, най дитина вип’є.
— І я кажу: най покушає...
— Та що там того є? Як у наперстку...
Влодзьо з повагою простягнув руку по той наперсток, та в тій хвилині Славко перехопив чарку і друлив, аж оковитка розхляпалася по вишиваній скатерті.
— Най! Не пий тої отрути, бо не виросте з тебе людина, тільки худобина!
Всім зробилося трохи ніяково, а кущики брів над Гнатковими очима наїжились, гей щетина на дику. Грізно заворушились мідяні козацькі вусища:
— Но-но, не будь такий герой! Як вже-сь не збудував України, то і не збудуєш!
Стрий Гнатко, видимо, обдивився, бо зараз перестав оповідати про графське полювання і вже тільки сердито та якби від несхочу раяв вуйні Матроні, щоб купила в нього породисту льоху йоркширської раси... Яка?.. Ну, та яка... Свиня та й уже! З коротким рилом... Ну, то видите... Тепер усім стало моторошно, тільки вуйко Атанас не зважав ні на що і далі скаржився перед кумом Максимом на дохторів, що його «дурх» попороли.